Ми всі забули, де ми живемо?
То я нагадую, що в Україні...
Як вівці покірні кудись ідемо
І кожний закрився в своєму лушпинні.
І нас не обходить: - Якою спілкумось?
А як і хвилює, то лишень – одиниць,
І як допече, то згуртуємось...
І гонимо геть ожирілих всіх биць.
А потім – мовчання... Яке там про мову?
Лишень би дзвеніло побільше в кишені...
А ворог це бачить, йому все відомо...
Хоч корчиться в муках, повалений Ленін
Й ридає на Сході за ним «пісьонер».
А «русская речь» все гримить в кабінетах
І Ленін у їхніх серцях не помер.
Спиніться нарешті, зрадливі адепти!
Не буде держави, як мова слаба!
Російська – всесильна, як думає дехто...
Насправді, за вплив лиш іде боротьба.
А нас орусили мечем Боголюби,
Царі до Петра, грозові шатуни
І ми їм, як кістка, у горлі не люба
Й фактично на Сході народ без вини,
Якому вбивали оману в мізки.
Усі сімдесят лиш за пійло щоденно.
І нащо їм мова співуча була?
Чужу їм привили, а рідна сплила...
Тепер доживають ще там старики
Радянської влади тупі батраки
І кожний зливає свій біль поіменно.
А мова? – ще дехто калічить на суржику,
Що боляче слухати цю атрофію,
Бо влада Вкраїнська за всі двадцять п’ять
На користь свою не зуміла піднять
Питання про мову, як щит і надію...
І нині у нас вже не було б війни,
І згарищ, смертей, зазіхань сатани.
(та владці всі наші – святі без вини)
А я все плекаю нездійснену мрію
І гірко отак на душі, хоч завий
Злим вовком на люди... Де ж ви є? – А-г-е-й!!!
25.01.17р.