Впало сонце з висоти
І розбилося на друзки
Ти спалила всі мости,
Що між нами самотужки.
Згасло все і не вернуть,
Що в’язало нас роками,
Тисне серце і не буть,
Що цвіло й було між нами.
Що ж – прощай і не журись
І не треба сльози лити,
І даремно не клянись,
Бо мене вже не спинити.
Зраду я переживу,
Світ – широкий, моя мила,
Тільки жаль, що наяву
Довго так мене дурила.
Впало сонце з висоти
І розбилось, спопеліло...
А твоє дурне – Прости...
Полином в душі осіло.
