Осінній дощ,як бісер з неба
Самотній парк, вкриває листопад
І одинока з парасолю леді
Вдивляється вже впевнено крізь час.
Її журба промокла у повітрі
В душі грайливо тенькає пейзаж...
У острівцях калюжах, плаче небо,
Порушує дзеркальну міні гладь.
Стоять на пів оголені дерева,
Сумує сірість серед хмар,
А в інших є мала потреба,
щоб вітер роздягнув цю сукню барв.
Чи сумно,чи байдуже,чи надовго
Листок осінній припаде до ніг...
Так точно Вічність подає надію,
коли природа, змінює і форми й час.,.
