Ой, серпень-терпень, ой, лишенько, ой, літо-літечко...
Летіло, линуло, текло, тягнулося це літо, наче один нескінченний день, день стиглий, витриманий, настояний, суцільний, без розривів, провалів і шпаринок, одночасно і швидкоплинний, і завмерлий, застиглий, такий, як сам час, який ніколи не зупиняється, а все ніби стоїть, час і час, ранок, день, вечір, ніч - а все це час. І літо було таким - куди не кинь оком, чого не торкнися - все літо, в усьому літо, і ти сам - літо. А зупинись, озирнись назад - і наче не було його. Подивись вперед - і нема його. А завмри-застигни - і ти по вуха в літі, як в часі, ти закляк у ньому раз і назавжди, ти - вже не ти, ти вийшов із лялечки, в якій, як щойно з'ясувалося й миттєво забулося, ти прожив усю довгу-довжелезну зиму. Ти - тепер вже справжній ти, прадавня комаха в бурштиновій краплі, твій власний забутий предок. І живеш-не-живеш ти не вздовж, а впоперек часу: для тебе вже ніщо і ніколи не зміниться, і у твоїх сітчастих очах - завжди й назавжди літо.
І незчулася комаха, як літо добігло серпня, мабуть, саме тому, що цей рух-плин-течія відчувалася, мов повна і безбентежна нерухомість, вводила тебе в оману, чарувала, обманювала, і доки ти вдивлявся своїми комашими очима на світ крізь сонячний бурштин свого вічно-літнього прихистку, літо-літо-літечко вислизнуло, мов верблюд крізь голкове вушко, і опинився ти разом із ним в іншому світі, іншому часі, в іншому собі.
Долетіло, долинуло, дотекло, добігло. Ні, ще не до кінця - літо увійшло у свою знервовану, втомлену, лихоманкову пору. Ні, це не кінець, якби ж це був кінець! - це набагато гірше кінця, тому що фінал вже ось, вже поруч, його вже видно, вже чутно, вже відчувається його гіркавий аромат, вже де-не-де й торкнешся навіть його, як ногою торкаєшся риби у воді, а жити ж іще довжелезний місяць, і вдивлятися у неминучий фінал, наче у прірву, - ніби ще довше. Ось це й є - найстрашніше, тому що раптом у твоєму щасливому комашиному житті, яке завмерло-пливло впоперек часу, виявилися гострі краї - минуле й майбутнє, а ті краї, як відомо усім комахам, відділяють смертних від безсмертних. Це серпень.
І сум, і жаль, і вбивча насолода, і погляд твоїх сітчастих очей - тільки назад, у незворотнє, неворітке, майже втрачене, що водою нині дніпровою, піском дніпровим тече між пальці, не вхопити, не втримати, не пригорнути.
І мерехтить думка в комашому твоєму мозку, наче вогник, блимає та думонька, ворушиться, грає-гріє надією, що літо прийде знову, звісно, прийде, вже наступного року, неодмінно, як завжди, а ти дивишся на нього, ніби бачиш останній раз. А він і є останній - адже вмерти тобі, щойно безсмертній комашці, до наступного літа, і бути тобі мертвою, нехай навіть в образі й подобі - страшно вимовити! - людини, але мертвою, неживою, відумерлою комашкою, схованою в лялечці, що вважає себе особою, особистістю і взагалі - людиною, бути-днювати-ночувати тобі в тій людині-лялечці, всередині цілком чужого і ворожого тобі буття. Ні, це не втрачене літнє щастя у бурштиновій краплі, що застигла-пливе впоперек часу, ні, панове, навіть не порівнюйте... Тому-то для тебе, комашисько, кожне літо - перше, і кожне літо - останнє, і між ними - сама смерть без краю, і не перетнути тобі цей безкраїй простір без того, щоб не вмерти, і тому серпень для тебе - агонія, передвістя кінця, судоми, біль, за якими - кінець, фінал, крах!
Ой, літо-літечко, ой, серпень-терпень, ой, лишенько...
2016
ID:
681594
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.08.2016 14:33:53
© дата внесення змiн: 07.08.2016 06:23:29
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|