Чуєте, степи загомоніли,
Ніби вітер шелеснув траву?
То козацькі давнії могили,
То кургани скіфські і ковили,
Сам на сам розмовоньку ведуть.
Де, чиї поховані Герої,
Як вони любили і жили,
Що їх занесло в це Дике Поле,
Де суха стерня підошви коле,
І які велися тут бої?
Шепотів спориш прибитий пилом,
І кивали сиві ковили,
Цей курган високий – то могила
Скіфського Царя, якого сила
Підкоряла племена землі.
Він тут заснував свою державу,
І Тавриду в остраху тримав,
Битви тут точилися криваві,
Сяяла мов Сонце скіфська слава,
Тут в бою і голову поклав.
А кремезний дуб, що у дороги,
Розповів про те, що пам’ятав,
Як ординці з Півночі і Сходу
Намагались знищити свободу,
Та народ коритись їм не став.
Козаків єднались тут загони,
Боронили у степу кордон.
Щоб імперські не прийшли корони,
Помолившись на святі ікони,
Свій козацький прийняли закон.
Так, не всі сусіди з цим мирились,
Нападали зграями щурів,
Козаки завзято з ними бились,
Та були і ті, що обдурились,
На слова про «християн-братів»
Скільки тут могил посеред степу,
Мов зірок в серпневу ясну ніч,
Ходиш мов по цвинтарю, по склепу,
По слідах Хмельницького , Мазепи,
Й ніби чуєш переможний клич.
Чуєте, іще не все сказали
Чабреці , що крові напились?
Ви про давнину запам’ятали
А тут знов бої і скрип металу,
Це «брати», яких ми позбулись.
Цю нову історію запише
Воїн –українець-скіф-козак,
В унісон з цим Диким Полем дише,
Бо прямий нащадок щонайліпше
Відчуває степу кожен знак.
Ця поема про нових Героїв,
Тих, що вийшли з надр самих степів,
Тих, що стали як один до бою,
З хижою та ницою ордою -
Правнуків славетних вояків.
Цю рослину у різних куточках України називають по різному.Моя бабуся називала її шпариш.Ну нехай буде, як кажете ви.А колони це вже більш радянське.Нехай поки що буде так, а там ще поміркую над рядком.Дякую, що зайшли.