19.05.2016* 18:55
32. УВЕРТЮРА
Майже місяць не наважувався продовжувати тут розповідь. І як не дивно, але є цьому причини.
Несподівано для себе я опинився у сфері подій, які примусили мене усвідомити, що непомітно я вже живу у Восьмому житті. Це дійсно було несподіване: ще не описав Шосте та Сьоме свої життя, а тут усвідомлюю, що вже живу Восьме!
Це усвідомлення потягло за собою необхідність іншими очима дивитися на своє життя і я усвідомив, що мої життя, починаючи з Другого, завжди мали декілька закономірностей, а саме:
• Крах завжди підбирався непомітно, повільно і неухильно, фактично таке життя немов непомітно витікало через тоненьку дірочку в греблі, а потім – гребля падала і це було завжди юридично закріпленим;
• Це відбувалося приблизно в один і той же термін, який відповідав віку моїх старших доньок, коли я пішов від них. Цьому я не дивувався після 2004 року, бо вже знав про прокляття, яке було поставлене на мене.
• Наступне за номером моє життя, часто мною не усвідомлене, немов паралельно формувалося до того, як вмирало попереднє. Інколи, в митті просвітління, я казав собі: «Ні! Досить! Ніколи більше!», але Доля неухильно ставила мене в такі умови, коли я не міг вчинити інакше, ніж знову зануритися в наступне життя.
• Одинокість. Тепер я точно знаю, що мене завжди заповнювала Одинокість, які б радості я не мав в межах навіть особистого щастя. Це почуття набрало особливо великої моці тоді, коли я пройшов Ініціацію і став «просунутим». Дивно, але тепер я спокійно сприймаю і це, бо воно, це відчуття/почуття/цей стан став звичним і постійно існуючим. Там, в минулому, у мене був друг, Давид Гінзбург, поряд з яким я не відчував себе ніколи одиноким, навіть коли ми мовчали. Але його вже нема на цьому світі більше 30 років…
Не знаю, бо ніколи не бачу себе зі сторони, але, напевно, я робив багато дивних чи незрозумілих для всіх вчинків саме по цій причині, бо спроби вийти за межі своєї Одинокості ніколи не полишали мене. Навіть зараз, коли моя Одинокість закріплена віком та хворобами.
Була ще одна моя особливість, яка усугубляла мій стан. І зараз вона весь час тікає біля скроні.
Коли мене Навчали по Контакту, то одним із головних положень, а їх було вдосталь, було твердження: «Навчись оберігати людей від себе!». Я питав: «Хіба я небезпечний людям?» - «Ні! Вони тобі.»
Поступово я почав розуміти про що іде мова: мене не можна ображати. При цьому суть образи та покарання за неї не я вирішую – як по мені, то і образи не було, так собі: звичайні життєві колізії. Але Вони мали іншу думку і, що найстрашніше, іншу логіку. Мені залишалося тільки одне: вчасно відчути, що людина чи коло людей своїми діями стосовно мене роблять собі небезпеку і вчасно змитися. У відчаї я питав: «Мені що, на лобі написати, що мене не можна ображати?» Відповідь – іронічне мовчання.
Дивувало багато що: з моєї точки зору неадекватність Кари - за дрібницю сувора, а за значну недоброзичливість – дрібниця; не врахування будь-якого статусу – не мало значення, що це близька мені людина чи далека, чи навіть рідна, яке положення її в соціальному чи іншому плані; несподіваність і оригінальність реалізації…
Я був головним архітектором в приватній фірмі. Господар, прямо скажемо, врятував мене, бо дав роботу в неймовірно скрутний для мене момент. Цікавий проект, радісна праця, повага в стосунках. Але… поступово проявилось, що принцип Советікусу – господар краще за архітектора все знає як робити почав домінувати. До того ж господар оточив себе своїми, як тепер говорять, «любими друзями» і вони почали стосовно мене робити, скажемо так, неадекватні дії.
Перший дзвоник: господар, який тисячу разів виїжджав із власного гаражу і завжди знав, що треба зразу повертати ліворуч, бо перед гаражем стоїть дерево,
раптом тупо поїхав прямо і розбив машину об це злосливе дерево.
Другий дзвоник.
На будівельному майданчику один із «любих друзів» раптом напав на мене з кулаками, бо я зробив зауваження, що він відступив від проекту і замість одного шару металевого каркасу в перекриття свого будинку, а все робилося по моєму проекту, поклав 3(!) шари. Через два дні він потрапив в автомобільну аварію і чудом викарабкався з неї.
Третій дзвоник. Ще через тиждень дружина господаря теж чудом уникнула аварії на своєму автомобілі.
І я зрозумів: треба тікати.
В останній мій день в цій фірмі господар прийшов на розмову зі мною, він вимагав пояснень. А я мовчав. Адже не міг я йому сказати, що його фірма приречена, а якщо я залишусь, то невідомо чим все це обернеться для нього, а у нього мала донька…
Фірма сконала менше ніж через рік.
І подібне повторювалося багато разів.
Нарешті я навчився немов закривати себе від того, що відбувається за межами мого існування в якості «просунутого» - ніякої сенсорної цікавості, можливо нарочита, але максимально простецька поведінка…
Зараз інколи промайне думка про долю тих двох євреїв, що зруйнували мені дві сім’ї, про керівника організації, для якого робив проект, і він мене обдурив з оплатою, але зразу виникає немов бар’єр в думках і я іронічно думаю про себе, пригадуючи свої власні дурні дії стосовно самого себе.,
До речі: а це правило Охорони, як я тепер знаю, діє на всіх «просунутих». Поки вони виконують неухильно Місії.
Можу одне сказати: ДОРОГІ ЛЮДИ! БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ з іншими людьми! Бо ви не знаєте хто стоїть перед вами і Хто стоїть за його спиною!
І ще одна дивна особливість: біля мене завжди опинялися люди, які прагнули, немов інтуїтивно відчуваючи мою ущербність, допомогти мені. Саме таким виявився Андрій Кондренко, з яким ми познайомилися в часи нашого перебування в зоні активної дії Льва Островського.
ID:
667438
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.05.2016 19:54:27
© дата внесення змiн: 21.05.2016 19:54:27
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
