Вгамовуючи відчуття голоду, він половину свого обіду віддав другові. В животі бурчало. Та ще сильніше йому хотілося комусь виговоритись: "Ось скажи чому так. Чому перед жінкою чоловік не має права бути просто людиною? Думаєш мені не боляче? У мене теж щемить серце і плаче душа. У мене теж є сльози...які мене душать. Та я ж не плачу. Ні, я не кажу щоб і вона не плакала. Коли я витираю її сльози - я знаю що недарма живу на світі. Та я хочу аби мене, змореного після тяжкого дня, теж хочаб просто обійняли. Мовчки. Я хочу у себе вдома помовчати, коли серце не співає; посумувати, коли печально; робити помилки, коли помиляюсь і знати що мене зрозуміють. Адже я теж людина. Перш за все я просто людина, народжений таким же немовлям, як і всі. Пришедшим у цей світ незахищеним, але повним любові. І так само побитий чужою злістю. Мені теж боляче. У мене теж є почуття. У мужчин не кам"яні серця. Так скажи ж мені, друже, чому жінки забувають, що ми люди? Не знаєш. А я скажу: тому, що багато одружуються на міцному плечі, на батьківській опорі, на перспективному майбутньому і так далі, - і тільки одиниці виходять заміж за хлопця, у якого може боліти душа, якого теж ранять ножі безжалісного життя. Ось так, друже...Добре, що хоч тобі пощастило. Твоя подруга поцілує твої очі, коли на них з"являться сльози, і навіть тоді ти для неї залишатимешся мужчиною." І чоловік засміявся від того що сказав, й виправився: " Мужнім самцем, найкращим вовчиськом. - і додав - Іду я далі, друже, мені ще весь зоопарк потрібно перевірити. Дякую що вислухав.".
