Присвячується всім
політв’язням-націоналістам
ультраліберального режиму
Порошенка
І.
Машина повільно їхала по вулиці Сагайдачного у бік станції метро Поштова площа. У вікнах пропливали вивіски магазинів та кав’ярень. Світло реклами та ліхтарів прорізало темряву ночі.
– Знаєш, Іванович, я люблю Поділ, – задумливо зізнався водій. – Скільки історій з молодості. Не раз були у мене тут махачі. Тоді весело було, а щас – це нудна робота.
У патрульному авто сиділо четверо кремезних чоловіків у формі.
– Та яка разніца, нормально – флегматично відповів Іванович.
Він сидів поряд із водієм і крутив у руках магазин табельного пістолета. Робота для водія була улюбленою справою, за яку ще і платили. Івановича ніхто не любив. Навіть серед своїх він був за жорстокий. І водій не був винятком.
Розмова не зав’язувалася. Мовчанку розбавляла тиха музика радіо. Водій глянув на небо.
– Місяць такий здоровий, – знову почав розмову водій. Йому подобалися нічні чергування і розмови про всяку всячину.
– Та, бувають і більші.
Місяць закривався чорними хмарами. Лише інколи його невеликі шматки блимали яскравим світлом.
– А хто був на Осокорках і Позняках на стройкі? – жваво спитав сержант, нервово стискаючи в руці еспандер.
– Нормально там увалили борзим, – констатував молодший лейтенант і продовжив жувати гумку. Він сидів позаду водія.
– Після зими 14-го ми по ходу вперве нормально так отработали майданутих, – сказав Іванович, – Бандерам не ймецця – напрягали опять.
– Чули ж? Недавно ці собаки розстріляли двох беркутов, – злостиво сказав водій, – суки, Айдар цей.
– Нічо, одного вальнули при задіржаніі. З «Азова» був. Щось за нього не кричать свої. Всіх інших посадять. А з малолєтки тої, Заверухи, нову гєроіню зробили. Тринділи уже, що її конвоїри хотіли ізнасіловать. Таку суку можна і насіловать.
– А потом, бл.., ще гранату нах… кинув той п..р со «Свободи», сука, і ти уяви – тіп, бл.., служив у батальйоні міліції! – вже розлаявся Іванович. – А тепер усім їм на догоду придумали поліцію цю, люстрацію-кастрацію! Виживають нас! І вас тут не буде, дятли! – кричав до підлеглих.
– Та толку з неї. Не уміють нічого, роблять якесь селфі тупориле. Бачили, як ці ідіоти прєслєдованіє за наркоманом зробили, шо убили тіпа, пасажира того? Придурки даже стрілять не научились. Я діко ржав з них.
– Да, не понятно воно якось усе.
– Нє, шоб спокойно собі, нормально все розрулить. А то начинають снова бухтєть. Вже революцій було скоко? А толку от них? Сиди собі, роби і не качай галімі права.
На лобове скло почали падати краплі дощу. Водій увімкнув віники. Музика радіо, краплі і гума віників наповнили салон своїми звуками.
– Ви мені друге скажіть. Кому нада був парад гомодрил? І це ж не просто пєтушки собі захотіли, а Порошенко дав добро підарасам марширувать на Оболоні. Це політика, бл.., чиста політика, – знову роздратовано говорив Іванович.
– Я напишу на увольнєніє, єслі мене ще раз заставлять їх охранять, – незадоволено сказав водій.
– Ніч глуха. Ні шпани, ні п’яних. Робочий день. Нудота, – сказав сержант з еспандером у руці.
Патруль не квапливо рухалася повз припарковані машини, зачинені магазини і кав’ярні, розтинаючи колесами брудні калюжі.
– О, глянь, алкаши біля фунікульора! – радісно скрикнув водій і збільшив швидкість.
– Льоня, мигалки давай, мигалки. Льоня!
ІІ.
– Координати всі розшифрували правильно – всі у зборі, – сухо сказав хлопець у чорному плащі.
Неподалік Кокорівської альтанки виднілися три постаті. Крізь дерева парку прорізалися яскраві вогні Поштової площі. Дощ гучно стукотів об листя, гілки та асфальтовані доріжки.
– Це точка зустрічі – базар на Борщагівці, кінцева трамвая. Дата-час: мінус сім днів, плюс сім годин. Все було у листі.
Подібні листи створювалися програмами на операційній системі Linux і на комп’ютерах із захисним паролем ТСnext, колись TrueCrypt, розсилалися на новостворені електронки з шифровкою PGP. Це у значній мірі гарантує безпеку переписки. Єдине, що зможе допомогти поліції проникнути у такий ПК – слабкі нерви на допиті.
– Всі читали і завчили дані? – запитав інший у сірій флісовій шапці-масці Sva Stone.
Знати деталі завдання і відпрацювати їх – надважливо. Адже практика революційних груп свідчила, що комар може підточити носа: невелика непередбачувана деталь може вплинути на результат виходу групи. Звичайно не йдеться про випадковості або збіги обставин. Як, наприклад, Хоча і їх можна уникнути. Вчасно вийти з дому, щоб не поспішати. І часом не показати сусіду зброю за поясом, присівши в ліфті зав’язувати шнурки.
– Так, підхід, точку, ролі, – перерахував високий кремезний молодик, – легенду… Все норм.
Третій стис пальці рук у кулаки і пританцьовував: «Мене рве! Ги-ги! Я вже хочу йти молотить!»
– Спок, Зиня, коли зробимо – загуляємо, – сказав Беник.
– Ніхто не передумав? – перепитав Буря.
– Ні, норм.
– Гаразд.
– Всі без своїх телефонів? – упевнювався Буря, – У всіх тільки резервні. Маски, рукавички?
– Так, – майже в один голос відповіли двоє інших.
Була одна відома історія з вибухівкою. Тоді група культурологів здійснила вдалий підрив ворожого об’єкта в Києві. Однак один з учасників не зауважив свого телефону. СБУ їх швидко знайшло. Дали по 15 років.
– Речі несе Зиня. Ми виходимо після тебе. Тепер інструкція.
Вони стали ближче один до одного. Буря пояснював. Вітер змішав із шелестом дерев шепіт голосів.
– Борщага! Прийом. Патрульна у вашу сторону, – заговорила рація.
– Ясно. Прийом.
Команда спустилася від альтанки вниз і вийшла на Володимирський узвів. Зиня пішов уперед. Двоє повільно рушили за ним.
– Шевченкова церква, – порівнючись із церквою, сказав Беник і перехрестився. – Тут відспівували Шеву у травні 1861-го, царство Небесне.
Церква Різдва Христового, що в центрі Поштової площі, притягувала погляд своєю гарною будовою.
– Комуністи зруйнували її в у тридцятих. Падлюки, – відповів Буря.
– Вони ж і приватизацію запустили. Колись на Лєніна молилися, потім заводи банкротили. Кравчук і Кучма виростили олігархів. А потім навели сюди і чмошників з Амнесті інтернешнл і фонду Бьоля.
– Нардеп цей від Пороха, женщіна з бородою… Як його там? Що підтримав монстрацію дірявих?
– Лєщенко. Грантоїдна тварюка, – Беник похитав головою.
Зиня завернув до фунікулеру і зайшов на засаджену кущами і деревами ділянку. Хлопці підійшли до підземного переходу станції метро.
ІІI.
– О! Бидло їде. Передай.
– Борщага! Прийом. Патрульна у вашу сторону, – сказав у рацію другий.
– Ясно. Прийом, – зарипіло у відповідь
Дві чоловічі постаті стояли біля дерев у сквері біля пам’ятника гетьману Сагайдачному.
– Дощ... – прошепотів незадоволено перший, – Гасить сірник, не можу підкурити.
– Ти ще покури! – приглушено кинув докір другий.
– Та нудно стояти.
– Мусорам посигналь ще. Ми тут, блін, на шухері стоїмо.
– Та що? Ми про одних попередили.
Стояти на огляді – нуднувата, але відповідальна справа.
Будинки Контрактової площі накрила ніч. Світло ліхтарів та реклами ледь пробивалися крізь стіну осінньої зливи.
– Ти придумав псевдо? – продовжував перший, – Дибілізм якийсь.
– Та чо? Норм. Я взяв собі Вівторок. У нас же пост Тиждень називається.
– Як діти, чеслово.
– У нас тренування – вівторок, четвер. От я і взяв так. Як мені у рацію говорити: Це – Петренко Іван Іванович, рік народження, прописка, їдуть Беркута?
– Давай без туфти, шпіон, блін. Ти зі школи – Шпала. От і називайся нормально.
– Хто б говорив, Ґардзібон! – весело відповів Шпала.
– Карбон! – перекривив Ґардзібон.
– Та без образ.
Через дорогу від поста стояв будинок Гостинного двору. Його колись білі стіни вже декілька років стояли обідрані. Запланована комерційна реконструкція була зірвана спільними зусиллями київських бандерівців та небайдужих жителів міста. Протистояння було довгим і славне для учасників багатьма героїчними моментами. Десятки бійок із тітушками, маневри проти «беркутів», затримання народного депутата Андрія Міщенка, провальні спроби використати протест в інтересах ультралівих грантоїдів.
– Були веселі часи, – повернувшись у бік Гостинного двору, сказав Ґардзібон.
– Ми тоді краще воювали меншими силами, ніж Порошенко.
– Америкоси злили нас. Ми їм ядерку, а вони нам стурбованість Конгресу.
– Бойкотуємо Макфак, – засміявся Шпала.
– До речі про макак. Ти подивися, як все цікаво навколо війни з азіатами. Ми воюємо за незалежність. Олігархи за бабло, а ліберали за фемінізм, гендер, права людини, расизм, педерастію.
– Ага, це ж головні проблеми у цій країні.
– Жлоби не розкошелюються, беруть кредити, ціни на все підняли. Але віддавати нам.
– Віддавати прийдеться довго. Праця тепер коштує у нас в три рази дешевше.
– Колективний Порошенко все узгоджує то з Венеціанською комісією, то з послом США, то з Меркелями. Ми втрачаємо незалежність.
– Міняємо по ходу Москву на Вашингтон і Брюсель.
Краплі дощу розбивалися об місто, виграючи тисячоголосу шумну симфонію. Лише світло фар таксі декілька разів прорізало густу стіну зливи.
– Українцям як воювати, так зима.
– Так, – погодився Ґардзібон, – Як тільки намальовується, одразу лажа.
– Шкода, не ми працюємо.
– Ага, – Ґардзібон почухав бороду. – На посту стоїш і не ясно що там буде.
– Ми тут вже дві години. Спитай у Борщаги що вони там.
Ґардзібон витягнув з кишені куртки рацію. Швидко підніс до губ. І весело спитав:
– Гов, Зиня, ви там є?
На іншому кінці мовчали, рація дратівливо шуміла.
– Канал той?
– Той наче.
Шпала стиснув губи: «Або жуть якась, або щось проколупали».
– Чекаємо п’ять хвилин і дзвонимо на резервну мобілу.
З вулиці Сагайдачного вилетіла патрульна машина і промчала у сторону Нижнього валу.
– Увалити б по ним, – із запалом сказав Шпала.
Почулося, як завібрував мобільний.
– Йомайо, резерв! – стурбовано кинув Ґардзібон.
Шпала взяв зі штанів телефон.
– Сука, наших мусара взяли! – кричали зі слухавки.
– Що там?
– Не знаю, я відійшов, бачу дибіли вибігли з машини і крутять нашим руки. Благо багаж був у мене!
– Беник, Буря де?
– Де? У сраці – повезли у відділок.
– Бл.., – Шпала ударив декілька разів кулаком по древу. – Стій, нікуди не йди. Я наберу щас.
Ґардзібон схвильовано:
– Давай перенесемо. Їх відпустять.
– Дай подумати, – сказав Шпала, піднявши руку у сторону товариша.
– Не перший раз же. Тим більше вони нічого не встигли зробити.
– Ми накриємо! Пацанам зранку подарунок.
Злива стала сильнішою. Вітер несамовито літав площею. Здавалось, будинки злетять геть. Сагайдачний стояв непорушно.
Ґардзібон потер долоні:
– Давай, однаково мокрі і ще й нудно. А тут такий поворот!
– Ага, драма з щасливим кінцем, українська бл...
– Цікаво, яке було їх завдання? Ми ж план ділимо на частини.
– Так, шоста точка. Набери Зиню, де він, підемо до нього. Він же знає.
– …і багаж же у нього.
Хлопці вирушили у напрямку Поштової площі. Повз них пробіг чорний кіт.
ІV.
Неподалік переходу станції метро столи двоє чоловіків. Вони ледь стояли на ногах, обійнялися і горлали: «…як тебе не любити, Києве мій!». Буря і Беник порівнялися із п’яними. Почувся звук сирени. До площі перед фунікулером під’їхала машина поліції.
– Спокійно, ідемо далі, – сказав Беник.
– Всім стояти!
Чотири працівники поліції вийшли з авто. У двох були автомати.
– Шо не спицця по ночам? Пред’являєм документи, – задоволено сказав той, що вийшов із переднього пасажирського місця.
– Іванович, алкаши – чотири штуки. Прям, як цей… на заказ, – сказав другий з еспандером у руці.
Чоловіки припинили співати.
– Були мусара – стали поліцаї, – сп’яну кинув один.
– Вимкни рацію, – прошепотів Беник.
– Ми не з ними, ідемо далі, – спробував уникнути спілкування з поліцією Буря.
– Тю, у вас все попереду – ми пригощаємо, – затягуючи слова, щиро промовив із посмішкою другий.
– Ніхто нікуди не іде, пока я не скажу, – нахмурився Іванович.
У чоловіків не було документів. Буря і Беник показали студентські.
– Значить так: всі сідають – їдем в отдєлєніє.
– Ми ж нічого не зробили, у нас є документи, – обурено сказав Беник.
– За неповіновеніє можу тебе на двадцять четирє часа в обізяннік посадить. – пригрозив Іванович. – Я ж казав, шо от новой власті буде толк: раньше на три часа задержували, тепер, як в старе совєцьке время – на двацать четирі.
– Нікуди ми не поїдемо. Представляйтеся, я запишу ім’я і посаду.
– Пацан, давай умніка не включай. Сідаєш і їдеш, в отділєніі все розкажуть.
– Ми тверезі, громадського порядку не порушували.
– Покажи кармани, шо там?
– Ми підозрюємося у вчиненні злочину? В якому?
– Диви – умнік блін.
– Значить ні в чому. Значить і показувати нічого не будемо. Я закон про міліцію знаю.
– Іванович не збирався нікого відпускати. Він опустив голову і злостиво поглянув на Беника і Бурю з-під лоба: «Визивай подкріплєніє, Льоня». Водій передав по рації.
– Алкашам отрєзвітєля, цих – додому, – розпорядився Іванович.
– Свободни! – двоє поліцейських підійшли до сп’янілих чоловіків і вдарили їх кийками. Чоловіки скрикнули і швидко пішли геть.
На відстані один розвернувся і сказав: «Щоб вам Аваков снився, падли!»
Поки увага поліцейських була прикута до п’яних, хлопці скинули телефони і рації. Потім їх заштовхували до машини. Затисли з боків так, щоб вони не могли вільно рухатися.
– Їжай, Льоня, їжай, – сказав старший лейтенант і продовжив жувати гумку.
Машина повільно поповзла вулицею.
V.
Зиня зайшов за кущі біля фунікулера і зняв наплічник, розкрив і вийняв речі. Біля дерева він викопав пакунок. Зазвучала сирена. Він повернуся і побачив патрульну машину.
– Ну що ж це таке!
Зиня швидко почав складати деталі з наплічника і з викопаного пакунка. Він не увімкнув ліхтарик на голові, щоб не привертати увагу. Його руки трусилися.
– Помилитися можна один раз, один раз, один… – бурмотів собі під ніс.
Він знову подивився на площу. Біля дороги стояли поліцейські, його двоє друзів та ще двоє чоловіків. Зиня зменшив звук рації до мінімуму.
– Ще не вистачало, щоб їх загребли.
Зиня думав про те, як би він врятував своїх. Небо було чорним, дощ ставав сильніший – краплі відчутніше падали на голову і плечі. Зиня підвів голову уверх і на мить зауважив їхнє мереживо. Вони починали мерехтіти, як тільки з’єднувалися із світлом ліхтарів та реклами.
– Дощ! Дощ!
Зиня продовжував – обмотував стрічкою складені деталі.
– Зробив, все зробив!
З-над дороги чулася сварка. Він повернув голову у бік своїх.
– Забирають, забирають! Що робити?
Патрульна машина поїхала геть. Зиня нервував. Він хотів закурити, але не мав що. Натомість почав ламати гілочки кущів.
– Тиждень! – голосніше, ніж хотів, промовив Зиня, – Шпала, Ґардзібон!
Він витягнув резервний мобільний телефон і натиснув набір вже записаного номеру. Такі телефони куплялися нові із новими картками тільки для одного-двох дзвінків.
– Сука, наших мусара взяли! – крикнув Зиня.
Він розповів що сталося.
– Стій, нікуди не йди. Я наберу щас, – завершив Шпала.
Зателефонував Шпала. Вони домовилися про зустріч. Зиня чекав появи товаришів, не виходячи на площу. Поки вони ішли, він складав речі у наплічник. На умовний свист Зиня вийшов із схованки. Усі троє мовчки перейшли дорогу, оминули Шеченкову церкву і перейшли до набережної. Зупинилися біля огорожі. Позаду стояла стара будівля Річкового порту. Уздовж набережної хвилі Дніпра злегка гойдали кораблі. Дощ продовжував падати з темного нічного неба.
– Хто б подумав! Так тупо! Плануй-придумуй, а мусора взяли просто так, – почав Зиня.
– І не кажи. Добиваємо чи на хату? – запитав Ґардзібон.
– Так а що там складного? Не вперше ж, давайте працювати, – заохочував Шпала.
– Об’єкт серйозний. Підпілля готувалося до нього довго. Ви просто на шухері стояли. А пацани погодилися іти потім на дно на довгий час. Варіантів немає.
Шпала і Ґардзібон здивувалися і мовчали. Протягом останнього року вони пройшли навчання у добровольчому батальйоні, воювали, декілька разів їхні життя висіли на волоску. З поверненням додому вони брали участь у легких заходах прямої дії. В екологічних заходах, як дехто говорив із середовища активістів. Однак і подумати вони не могли, що їхня легка діяльність була частиною чогось більшого, що частина їхніх знайомих працювала набагато серйозніше, що існує підпілля.
– Я теж погодився, – продовжував Зиня, – Тому вам вирішувати. Якщо ми ідемо, значить ви додому не повертаєтеся, мамі, блін, не дзвоните, у соцмережі не пишете. Інакше світять Порох-нари і то надовго.
– А який план?
– Я не можу сказати. Якщо згодні на перехід у підпілля, тоді говоримо і діємо. Якщо я говорю і ви відмовляєтеся, ви знаєте – покарання буде жорстоке. Хоча, з іншого боку, для чого ви вступали у рух?!
– Куди нам їхати, де ми житимемо потім?
– Організація все надає. Я даю вам 10 секунд: або пан, або баран.
– Це ж і з дівчиною мені теж не спілкуватися? – розчаровано спитав Ґардзібон.
– Першою кого будуть пробивати – буде твоя діваха. Ні соцмережі, ні листів голубами, аж поки не буде сигналу із Центру.
– Еееее, добре-добре, я за-за! – здолавши сумніви, промовив Шпала.
– Блііін, що ж я сам залишусь? – вагаючись кинув Ґардзібон, – Я кину монету.
Він витягнув монету і кинув вгору. Вона декілька разів виблиснула відбитим від ліхтарів світлом і впала у калюжу.
– Азарт, пацани. Дивимося що там, – весело промовив Зиня, – О! Випала гербом. Або пан, або кабан.
Ґардзібон стояв над калюжею і дивився на монету.
– От би тільки кіт вдома не здох. Я з вами!
– Я вже сумнівався. Думав побіжиш під крильце до русалки, – сміявся Шпала.
– Оце так прогулянка починається!
Всі троє сіли на заздалегідь припарковану машину і поїхали.
VI.
Патрульна машина не кваплячись їхала по вулиці Сагайдачного у сторону Контрактової площі. Світло фар пробивалося через густу стіну зливи на декілька метрів.
– Бл..!
Водій різко натиснув на гальма.
– Що ти робиш, Льоня?! – крикнув Іванович.
– Нам чорний кіт перебігає дорогу.
– Який кіт у такий дощ, ідіот?
Перед машиною стояв чорний кіт. Стояв, як укопаний. Його очі світилися. Хутро було сухе. Він дивився на пасажирів. Іванович відкрив вікно і махнув рукою, відганяючи його геть. Кіт протяжно мявкнув і побіг у сторону найближчого будинку. Водій рушив уперед, вдавивши у підлогу педаль газу.
– Ой, не добре це, не добре! – пригнічено завив Льоня.
Колеги водія, Беник і Буря гучно засміялися.
– Навіть малолєтки ржуть! – присоромив водія товариш з еспандером у руці.
Іванович повернувся до хлопців.
– Харе скалицця, пиз...ки! Кришка вам! Нєповеновєніє, бл.., законній вказівці, нах.., міліціонера, бл..!
Машина їхала по вулиці Межигірській. Головний патрульної говорив підвищеним тоном. Погрожував тримати три доби у відділку. Інші також по черзі визвірялися на хлопців. У Беника урвався терпець.
– Не треба нас лякати, надивилися вже.
Ох, ти, сучонок! – Іванович почав бити кулаками обох.
– Ну і що далі, мусор?! – закривався руками Буря.
– Зродились ми великої години і з пожеж війни і полум’я вогнів, – Беник почав співати, продовжуючи закриватися від ударів, Буря теж підхопив, – Плекав нас біль по втраті України, кормив на гніт і гнів на ворогів. І ось ідемо в бою життєвому, тверді, міцні, незламні мов ґраніт, – бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ. Не хочемо ні слави ні заплати – заплатою нам розкіш боротьби: солодше нам у бою умирати, як жити в путах, мов німі раби.
Іванович завмер і мовчки дивився, інші здивовано переглядалися між собою.
– Молчать! Молчать, я сказав! – Іванович кричав на всю горлянку. Сусіди хлопців почали їх бити. Вони продовжували співати: Доволі нам руїни і незгоди – не сміє брат на брата йти у бій. Під синьо-жовтим прапором свободи з'єднаєм весь великий нарід свій.
Машина проскочила на швидкості пам’ятник Сагайдачному. Іванович кричав так голосно, як кричать знавіснілі люди. Беник і Буря співали – їх били. Вони збивалися від ударів. Рукава були в крові. Зігнувшись, крізь кулаки рук біля обличчя вони по черзі, інколи разом продовжували: «Велику правду для усіх єдину наш гордий клич народові несе: «Батьківщині будь вірний до загину – нам Україна вище понад все!». Веде нас в бій борців упавших слава – для нас закон найвищий та наказ: Соборна Українськая Держава – вільна, міцна, від Тиси по Кавказ».
Іванович захрип, поліцейські припинили бити. Буря і Беник повторили пісню знову.
Шокований криками і піснями водій крикнув: «Та відпустіть вже їх нах..й! Що за цирк?». Він загальмував за перехрестям Межигірської і Нижнього валу.
– Вони кончені, співають! Нафіга вони нам? Хай валять! – кричав сержант і бив рукою по рулю.
Іванович махнув рукою. Молодший лейтенант відчинив двері і вийшов. Хлопці – за ним.
– Перетнулися ми б на фронті, козли! – обурено крикнув Буря.
– Вони в Києві сидять і бдять, – підколов Беник.
– А шо, воювали? – знітився лейтенант.
– Хулі з тебе взяти, – вже спокійно промовив Буря, – Ідем.
Лейтенант сів і зачинив за собою двері: «Добровольці! Я то думаю. Шо за безстрашні».
Машина швидко рушила геть.
– Суки! Я б їм насрав у бобік. Пам’ятаєш цю пісню: «…хто насрав у бобік»? – тримаючись рукою за голову, сказав Буря.
– Помниш Гелу, царство небесне? – спитав Беник, – Його затримали за щось, він цілу ніч піснями так задовбав чергових, що вони відпустили його. Я згадав цей прикол і почав співати.
Дощ продовжував лити, як з відра. Хмари затягнули небо суцільною чорною площиною.
– Це шостий, прийом, їдем назад, прийом, – звідкись зашипіла рація.
– Що це? – спитав Беник.
– Я в лейтенанта витягнув рацію, – посміхнувся Буря і з куртки дістав рацію.
З неї почувся крик: – Знову кіт на дорозі, бл.., Льоня, куди ти їдеш, аааа!
На вулиці роздався звук сильного удару і скрегіт металу. Хлопці повернулися у сторону патрульної. Вона в’їхала у стовп. Сержант виліз із машини.
– Це шостий, прийом, Льоня – дятел, в’їхав у стовп, прийом. Дайте машину, Іванович травмірувався, прийом. Ми рядом, за поворотом на Межигірській.
– Пристібатися треба.
– Льоня забобонний, не витримав, коли знову побачив кота, – засміявся Буря.
Він вимкнув рацію. Хлопці повернули праворуч на Нижній вал, сіли на трамвайній зупинці відпочити.
– Оце прогулянка вийшла! – підсумував Беник.
– Ти розумієш, що накрилася наша операція?
– Не кажи.
– Хоча нам і пощастило. Уяви, якби Зиню прийняли? У нього ж все-все. Жесть.
– До речі, куди після справи ми мали виїхати з Києва?
– Взагалі-то нікуди. На останній контрольній точці ми мали отримати зброю. Так, всьому починається кінець.
Беник здивовано глянув на Бурю.
– Знаєш, я подумав, якби Небесна сотня була жива, Орест Квач, Козюбчик, якби всі наші добровольці були живі, вони сьогодні були б з нами, у справах, у великих справах, – тихо промовив Буря, схиливши голову.
– Всі ми, всі вони, всі наші діди: повстанці визвольних змагань, козаки, вояки за велич Русі, – всі ми одне ціле.
– Сильна і справедлива Русь – ми цього хотіли останні, блін, триста років. Зараз те саме. А війна нарешті розділила нас і азіатів. Захід нас хоче контролювати так само.
– Революцію зробити можемо тільки ми, без ліберальних партій і їх власників-олігархів.
Здалеку почулися гучні звуки.
– Грім, ого. Пропустив блискавку, – сказав Беник.
– Це салют, друже. Все буде скоро добре, – Буря посміхнувся і подивився на годинник.
Злива гасила пожежі. Стовпи вогню освітили київську ніч.
– Послухаємо, що там у бидла.
Буря увімкнув рацію, покрутив частоти і зупинився на одній із них.
– Всім постам, всім постам, – кричав схвильований голос, – напад на Подільське РУВС. Детонація! Є жертви! Усі додому!
Буря і Беник подивилися один на одного і усміхнулися.
– Ти це теж подумав? Зиня, Шпала, Ґардзібон? Ойра! – Беник встав і підніс руки догори.
Буря вскочив і кричав: Наші, Наші!
Буря перемкнув канал.
– Срочно! Вооружонний захват часті Нацгвардії. Хаос, хаос!
– Кому хаос, кому революція!
Червень 2015
ID:
661231
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.04.2016 01:56:51
© дата внесення змiн: 22.04.2016 04:13:38
автор: Юрій Ноєвий
Вкажіть причину вашої скарги
|
