«О, сину, сину, ангел мій…»
Лунало з батьківської хати,
Удвох на лавочці старій,
Співали пісню мама й тато.
Зривався голос від жалю,
Зливалась туга і турбота,
«Я сину, так тебе люблю…»
А син не їхав, бо робота.
Батьки старіли з року в рік,
Втікали сили в край далекий,
А сина наче хто нарік,
Гніздо покинув, мов лелека.
У вічний вирій, в небеса,
Забрали янголи обох,
І бризнула з очей сльоза,
І видавив болюче: «Ох!».
Покинув все, вернувсь в гніздо,
На лавці сів біля вікна…
Життя в очах, немов кіно,
Передививсь тоді сповна.
І пригадалися батьки…
Він цілував святий поріг.
Кусав від болю кулаки,
Та їх вернути вже не міг.
Дорога батьківська одна,
Її покрив густий пирій,
Тепер з душі, а не з вікна,
Лунало - «Сину, сину, мій…».
