Ти той, кого давно вже відпустила,
З душі своєї, зі своїх думок…
Та раптом йшла собі кудись по ділу,
І зупинилась, стишуючи крок…
Ти, наче демон, виріс на дорозі,
Поглянув так, що холод по спині.
Забилось серце швидше у тривозі,
І пригадались всі минулі дні…
І зустрічі, і наше розставання,
Коли здалося: розвалився світ,
Та я тебе звільнила від кохання,
Зняла із тебе вірності завіт.
Ти той, кого забути неможливо,
Як тіло в лихоманці б’є озноб,
Колись тобою вже перехворіла,
Біль на плечах носила наче горб.
Чого іще, скажи, від мене хочеш?
Чому з явився в цей весняний день?
Чи нерви і собі й мені лоскочеш?
Чи я для тебе звична, як мішень?
Життя пішло, напевно ,по спіралі,
І та спіраль кінцями розійшлась,
Тебе не раз коханим називали,
А я так закохалась лише раз.
Заплющу очі, серце стисну в грудях,
Зціплю і зуби , й губи у замок,
І виду не подам тобі на людях,
А тихо мовчки омину за крок.