У світ знову прийшла весна - така несподівано рання. Така непередбачена і примхлива. Наче б то, розлилася сонячним теплом і раптом - сніг, вітер, хуртовина.
А ранком знову сонце розчісує волосся берез і грається в піжмурки з крижаними брилами льодоходу . Весна ніжно торкається моїх долонь, очей, вуст. Я стою на березі річки, яка стала невід*ємною частиною мого буття, моєю мудрою порадницею, моєю подругою, моєю любов*ю на все життя. На її берегах пройшло моє дитинство , юність. Саме вона стала таємним світком мого кохання. Кохання , яке увірвалося в серце такою ж шаленою, непередбаченою весною і залишилося там назавжди. Моє кохання було щасливим, теплим як сліпий літній дощ, і лагідним , як оцей весняний молодий вітерець. Наші життєві човни завжди пливли до одного берега. Ми були щасливою парою попри всі негаразди: нестаток грошей, особистого житла. Всього домагалися власними руками. Збудували великий будинок, в якому всі меблі виготовлені власноруч . Біля будинку квітує чудовий сад, виростили гарних дітей. То чому ж я одна зустрічаю весну на березі нашої річки?
Це несправедливо, жорстоко, і незрозуміло. Бо тебе більше немає ні біля дому , ні в саду, ні біля нашої річки… Тебе забрала війна з такою короткою назвою АТО. На річці почався льодохід. Великі крижані брили ,наскакуючи одна на одну, пливуть за течією. Пригріє сонце ,і вони розтануть. Та вічний льодохід залишиться у моєму серці, і навіть весна не в силах його розтопити…..
