Привіт тобі, серденько!
Врешті до тебе пишу.
Листок весь зім'ятий стрімким, необачливим рухом.
Кути позагнулись...
Та вибач, отак вже й лишу,
Бо сил не дістане ще раз так зібратися з духом.
Я крихта за крихтою довго рішучість збирав.
Я буду відвертим сьогодні з тобою.
Дозволиш?
Покинув мізер "невідкладних" турбот, псевдосправ -
Усе, що значуще, стосується
одного лиш.
Цього лиш листа, що пишу я,
напівживий,
Що у розпачі згодом, півмертвий, я перечитаю...
Ніч стискає обійми, і місяць уповні -
хоч вий, -
І до нього в благанні я очі сліпії здіймаю.
Я незрячий -
мене засліпило твоє ремесло.
Хто ти? Німфа? Ворожка? Відьмачка? Крилата чаклунка?
Твоє море від берега човен мій ген віднесло.
(Чи без умислу,
чи з холодного розрахунку?)
Хай які там невтішні не прислані вісті нам,
Я піду за тобою усюди -
і геть упередження!
Все, що твоє і все, що ти є, -
непохитна істина;
Усе інше - пуста множина, себто хибне твердження.
Я німий, бо забув алфавіти всіх сущих мов,
Бо заплутався
і згубив всі лексичні значення;
Бо ніщо не вартує твоїх безсловесних промов,
Бо мовчання твоє
перш за все потребує тлумачення.
Що ж мовчиш? Не мовчи!
Цю морозну скляну площину,
Що між нами звелась, зазвичай називають стіною.
Я - до тебе або вже нікуди! І я потону,
Якщо - вибач за натяк - тебе тут не буде зі мною.
За вікном розігралися грози запеклих боїв,
Знову гуркіт і зблиски земних і небесних знарядь.
Дощ стучить... І у двері стучать.
Серце, декілька слів, -
Я розкрию тобі справжню сутність цих дивних понять.
Я писав тобі, знаючи: ми ще зустрінемось знов.
Спакував свій рюкзак.
Серце, я тебе... Я... безкінечно кохаю.
Може, я і не зможу померти за нашу любов,
Але я для одної тебе буду жити повік.
Обіймаю.
