Иван Франко «КАМЕНЯРИ» ( перевод Владимира Туленко)
Иван Франко «КАМЕНЯРИ»
Я видел дивный сон. Как будто предо мою
Безмерная и дикая, пустынная земля.
И я прикован цепью! Да какою!
Под высоченною гранитною скалою,
А дальше – тысячи таких же, как и я!
У каждого лицо печаль и жизнь разрыли,
В глазах у каждого горит любви пожар.
И руки каждого, как гады, что обвили
Кайданы… Плечи дружно все мы преклонили
Ведь давит груз на всех один, бросая в жар!
У каждого в руках железный тяжкий молот.
И голос сильный с высоты, как гром, гремит:
«Сломайте вы скалу! Пускай ни жар, ни холод
Не остановят вас! Сносите жажду, труд и голод,
… Вам предназначено скалу сию разбить!»
И все мы, как один, подняли к верху руки,
И тысячи ударов прогремели в такт.
И в тысячи сторон летели каменюки,
То существо скалы… Мы ж повторяли… в муках…
И раз за разом били вдохновенно, как кулак!
Как водопада рёв, как битвы гул кровавый,
Так наши молоты гремели каждый раз,
И пядь за пядью место добывали,
Хотя там многих и калечили те скалы,
Мы продвигались! И ничто не остановит нас!
И каждый знал, что славы нам не будет…
Ни памяти людской за этот адский труд!
Что лишь тогда пойдут по этой трассе люди,
Когда пробьем дороги мы повсюду,
А наши кости безымянные сгниют!
Но славы вовсе здесь мы не искали,
Ведь не герои мы, и не богатыри!
Все мы – невольники! Хоть добровольно заковали
Себя мы в цепи. Мы рабами воли стали!
И на пути прогресса мы – каменяри!
И все мы верили, что только лишь руками
Разбить готовы сей скалы гранит,
Что кровью личною и личными костями
Прочнейший разобьём гранит, ну а за нами
Жизнь новая придёт, придёт и новый мир!
И знали мы, что где-то в мире бренном,
Что мы покинули, всё для труда, для мук…
За нами мамы, дети, жёны… плачет вся вселенная,
И проклинают недруги, и вроде други верные,
Клянут и нас, и дело наших рук!
Мы знали это, и у нас душа болела.
И сердце рвалось, и ком к горлу подступал.
Ни слёзы, ни печаль, ни боль, что рвали тело,
И не проклятия не отвлекали нас от дела…
И молот свой из рук никто не выпускал!
Вот так мы и идём, в кулак единый сбиты!
Святые в помыслах, а молоты в руках!
Пусть прокляты, и миром позабыты,
Ломаем мы скалу, а значит… Будем жить мы!
… И счастье всем придёт! По нашим лишь костям!
06.01.2016
*****
Іван Франко «КАМЕНЯРІ»
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878>
