|
З роками, з плином часу, поступово і непомітно для самих себе люди перестають бути цікавими. Якось повільно вони перетворюються на сірих, звичайних, нічим не примітних середнячків, миттєво втрачаючи здатність подобатися й зацікавлювати інших, а, найстрашніше, навіть самих себе. Особливо ця нездарність бути цікавим проявляється після тридцяти років, коли люди змінюються настільки сильно, що інколи їх навіть важко упізнати. І зміни ці, передовсім, стосуються внутрішніх, ніж зовнішніх рис. Хоча і зовні деякі ще зовсім нещодавно підтягнуті, міцні, усміхнені й молоді мени тепер нагадують якихось підстаркуватих вайлуватих мутантів, що за останніх два-три роки остаточно втратили колишню здатність відчувати всесвіт кожною клітиною свого тіла.
Але найнебезпечніші перетворення сталися глибоко всередині кожного з них. У душі. Це очевидно навіть по посмішці, яку їм тепер доводиться трохи не вичавлювати з себе щоразу, коли потрібно посміхатися. Саме так – потрібно. Бо тепер проста посмішка – то нечувана розкіш, зайве витрачання душевної енергії, атавізм з тих химерних і напівзабутих часів, які звалися юністю.
Похилі й вичахлі, зі згорбленими під тягарем щоденних проблем плечима, або товсті і розбухлі від щоденного удоволення невблаганних тілесних потреб. Спиті й опущені нижче рівня первісної людини, з незнищенною і обов’язковою аурою смердючого мужицького звиродніння, або, навпаки, неприродно виструнчені й назавжди закляклі у штучному пафосі розуміння своєї барсетної значущості. Остаточно розпущені й безповоротно нахабні у встановленні своїх нових цінностей, які руйнують все довкола, або занадто тихі і підозріло сумирні, з очима загнаної у кут напівживої істоти. Жорстоко-цинічні й ворожі до всього нового і незрозумілого, з неодмінним злісним кепкуванням над усім і усіма, або розгублені й ніби зачакловані невідомим чарівником, що дав команду нічого не розуміти. Вічно стривожені й роздратовані усім без винятку, злі й недобрі, або закінчені пофігісти з навічно закарбованим в очах питанням: „навіщо все це?”. Похмурі й безрадісні, впевнені у тому, що вже нічого доброго і світлого у них, та й у всіх інших ніколи не буде, або виклично безшабашні та безвідповідальні, принципово ненадійні та несерйозні, які можуть підставити у будь-який момент. Впевнені у своїй зарозумілій правоті самопроголошені гуру, які направо і наліво повчають і настановляють на „правильний шлях” всіх довкола, або давно і безнадійно заблукалі у своїх незліченних комплексах і проблемах приречені невдахи, для яких кожен день обертається справжньою мукою. Задавлені злими жінками і роботою в’язні чотирикутної безкольорової реальності, або закоренілі безбатченки і знавіснілі блюзніри, для яких давно не існує нічого святого і дорогого. Всі вони є поряд з вами, лише озирніться довкола, і подивіться в очі самотнім перехожим. Бачите?
Після тридцяти всі вони або товсті і задоволені життям, або розбиті і принижені ним же. Але і тим й іншим нічого вже більше не треба, все у них позаду (ну, себто, бурхлива нерозумна юність, безглузді вчинки, безхмарні та безтурботні днини, суцільне валяння дурня, якісь смішні тепер і наївні сподівання та мрії, дурні протести і боріння, нестримні емоції та вогненні почуття, безбашена круговерть подій та вже незрозумілі зараз прості радощі буття).
…
Мрії?
Хто сказав? Які мрії і навіщо? Кому це потрібно? Ні, нам цього зовсім не треба, бо ми не можемо собі це дозволити – мріяти. Це можуть оті, як їх – „митці, художники, йопт”. Чи божевільні. Бо мріяти шкідливо для здоров’я, життя, і взагалі – ця справа небезпечна та ненадійна. А нам треба жити далі, і бути зажди товстими і задоволеними, або розбитими і приниженими.
Роман «Хроніки міських божевільних»
ID:
627509
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.12.2015 00:06:04
© дата внесення змiн: 10.12.2015 00:06:04
автор: Валентин Терлецький
Вкажіть причину вашої скарги
|
, звичайно зберігаючи авторство 
