Не дивуйся, тебе немає,
це я вигадав образ твій,
він мов привид за мною блукає,
і плете паутину з мрій.
В нього правда твоє волосся,
твої очі, і руки, і сміх.
Я не звав, це тобі здалося
в круговерті вечірніх втіх.
Я не кликав, тебе ж немає,
і ніколи мабуть не було,
тільки привид мене зігріває,
коли холодом руки звело.
твій надуманий образ знає,
що я з "Вежі" униз дивлюсь
"Можна я...", про таке не питають,
коли губи шепочуть: "Здаюсь".
ніч, шасі магістраль розтинає,
обігнати кохання боюсь,
що в польоті мене тримає,
тільки руки твоі чомусь.
