Стоїть калинова колиска в куточку,
З десяток гойдала вона поколінь,
Коли виростали доньки й синочки
То колихали в ній діток своїх.
Вона натрудилась,ночами не спала,
Розповідала малятам казки,
Сон із дрімотою в дім закликала,
Щоб солодко спали й здорові були.
Тепер відчуває себе сиротою
І плаче тихесенько,все скрип та скрип,
Бо прикро їй,що непотрібна нікому,
Душа калинова у неї болить.
Та не журися,колисонько-мамо,
Дітей та онуків невдячних прости.
Ти ж натомилась,напевне з роками,
Отож відпочинь,дорогенька,поспи.
