Музей той належав, здається, державі,
ми чули, як ледь шелестіли іржаві
мечі й наконечники, вила й щити,
а ще там була другокурсниця ти.
І ще там кістками ставали герої,
і шовкові шати якоїсь святої,
і сонце світило занадто травнево.
Ми вчили історію так поверхнево.
Ми знали, що нам буде краще удвох.
Ми знали залізна – найгірша з епох.
Що сила, яка обертає світи –
спокуса забити на всіх і втекти.
І так ми чинили, розсіяно юні,
повз замки й пістолі, сувої і клуні
ми йшли у найдальше забуте крило…
Я щойно все вигадав.
Нас не було.
