День! Сонце в зеніті. Степ розігрівся і творить марева. В них танцюють тонкі пшеничні стебла, прикрашені важкими берлами колосся. Іноді вони хвилюються від гарячих дотиків стрімкого суховію. Хто наповнив їх цією силою, хто дав їм цю міць і привабливість?! Хто накреслив ідеальну лінія обрію між жовтим і синім полотном, помістивши все у раму наших жадібних очей?! Пахне пилом, та десь передчувається запах свіжоспеченого хліба. Тиша, ледь порушується лементом жайворонків, що здіймаються на недосяжну для нас висоту. На стовпі застиг орел, терплячий, гордий, немов відлитий із бронзи. Довго, не ворушачись він буде вистежувати свою здобич. Ми не так терплячі як він, йдемо повільно, потрохи пересуваючи ноги, набряклі від спеки. Жадної тіні, шукати її даремно. Вузька стежка приводить нас до кургану, на якому височіє половецька "баба". Чи баба вона зрозуміти ми не можемо, але сідаємо біля її підніжжя, винагородженні краєвидом, що простерся на кілометри: золотаво-мідні сувої злакових полів, жовті відрізи соняшникових «тканин», зелені трикутні «хустки» ще не заквітлих трав. Звити б їх всі та пригорнути до серця, або пошити довгий строкатий рушник, загорнувши в нього цілу планету! Насолоджуємося нашим невловимим трофеєм і ти шепочеш: «I се сеє поле оживало i зiлля принесло, i вiна зростали, i збирали ïх до житниць наших». "Хто ж збере їх, хто, якщо ми так давно не тримали в наших руках серпа?". "Помиляєшся ми тримаємо його й сьогодні!" - ти дивишся на мене, погляд твій блакитний, як ті волошки, що ще не зів'янули, сховавшись на ниві. Ти прекрасний!
