= ЛЕГЕНДА ПРО ВІРНУ ЛЮБОВ =
Кажуть:- Птах не має почуттів!
Та даруйте, геть у це не вірю:
Відчуваю приязнь і довіру
До сестер молодших і братів.
Як і ми , допитливі такі ж,
Притаманні біль їм і страждання,
І вони очікують кохання,
Подолавши вирію рубіж.
Появився сік лиш на корі,
Лиш різьбою вкрилися верхів*я,
Приступили дружно до гніздів*я
Пара буслів в нашому дворі.
Зарум*янить ранок ледь щоку,
А вони вже порхають , як бджілки,
Тулять – мостять : гілочка до гілки –
Аж гніздо й з*явилось на даху.
Хоч мені й запрошень не було,
Щиро я радів за новосілля,
Бачив пристрасть танців на весіллі
Та малят , що стали на крило.
Очевидцем щастя я їх став:
Якось ранком, випрямивши ноги,
В честь своєї, певен, перемоги
Бусел довго дзьобом леготав.
Чи то я , чи разом у блакить
Ми здіймались стрімко на світанні…
Є іскра в сімейному єднанні –
Бо з плачів багаття не горить.
Це для мене справжнє відкриття:
У птахів є радощі й печалі.
Відкривали Всесвіту скрижалі
Таємниці в проявах життя.
Літо зникло в золоті гаїв,
Наче з мап історії толтеки…
Відлітать здіймалися лелеки
Над багряним вихором садів.
Серця струн торкнувся терпкий щем,
Як побачив, вийшовши у поле,
Що лежав скривавлений і кволий
Мій боцюн у травах під кущем.
Мов тягар , сльозу його несу -
Легко віру втратити Природи!
Бракон*єр з жаги до насолоди
Понівечив пострілом красу.
На руках обачно, як маля,
Помолившись Господу за нього,
По грудках промерзлих ледь живого
Ніс до хати птаха я здаля.
Рани промивав в зимові дні,
Годував з тарілки, як дитину,
Хоч і знав, що барв аквамарину
Повернуть немислимо мені.
Веселивсь , бадьорився, зміцнів,
Став ходити жваво по долівці,
Цокотав і крізь вікно в домівці
В срібну даль до милої летів.
Виживав для чого він і жив?
Щоб стрічать кохану в піднебессі,
Щоб теплом у пам*яті воскресло
Свято світла у країні див.
В швидкоплинність поступу і днів
Закрадався нишком , як свавілля,
Спів весни якимось божевіллям
У буянні свіжих кольорів.
Як лелеці кинути докір
За часи нелегкого чекання?
Лиш почув знайоме клекотання,
Стрімголов з кімнати вибіг в двір.
Йшли якраз до шлюбу молоді:
Забавлялась в танці з іншим другом
Вчора вірна ще йому подруга
На даху в родинному гнізді.
Захитались крони яворів,
Провалилось в темряву пів- неба…
Смакувать з жорстокості чи ж треба
Марнотратством вишуканих слів?
Аж здалось , що й даром я живу:
Як поглянув з розпачу на мене -
Щось було у погляді шалене,
Наче грім і блискавка в грозу.
Зиркав нишком сам на оболонь,
Погрузившись в думи з головою…
Вмив зіниці срібною сльозою –
Та й шугнув в розбурханий вогонь.
Біль земний не зникне, наче сон –
На нещасті щастя смутком скрапне,
Бо любов – це тільки спільне кратне
Двох сердець, що б*ються в унісон!
Микола Стасюк
именно унисон...во всём...и непременно в прощении тоже... 
