Я чекатиму на нього минулої весни
І щовесни, якої вже не буде
Він прорізає лезом мої сни
І моє серце
Вуха
Душу
Всюди. Він всюди є
І то мій хрест:
Іти за ним, мов тінь, немов приблуда
І в голові молитвою:
«я буду
тобі набої подавати за спиною,
якщо весь світ попреться проти тебе..
я з тобою»
Чи треба?
Він сам собі і воїн, і патрон
І бог, і чорт,
І біс його побрав би
І в світі не було й не буде правди
а в нього правда в жмені
наче пил
і я без крил
я плентаюсь за ним
і прокидаюсь, бо в триклятих снах
цілую йому руки
як востаннє
святий всевишній,
то хіба кохання
коли як божевільна цілий світ
йому жбурляєш мотлохом під ноги
а в нього, бачте, свій
і світ
і всі свої дороги
і ти на тих дорогах
не маяч
йди, дурепо
і не вий, не плач
не руш його душевний гарт
«і не люби мене, бо я не варт»
Хіба то, господи прости, нормально
Коли губами досі пам’ятаєш
На шиї його пульс
Ріку бездонну
Артерії
Не сонної мабуть, бо досі гатить
Тобі у голові і палить губи
Так, господи, мабуть, ніхто не любить
Ніхто буквально.
Тихо. Спи.
Я чекатиму на нього минулої зими
Щоб одного разу просто
зігріти йому руки
і знову розминутись…
дай торкнутись
дай наяву
до них
хоч раз
торкнутись