Простяглися каштани густою зеленою меккою,
На цвітіння якої злітаються на́божні бджоли.
Я невпинно шукаю в гладі́ні людського дзеркала
Відображення те, що не зрадить мене ніколи.
Поміж тіней мутни́х, що блукають в бетонних стінах,
Поміж сотень вогнів, що на місто злітають ордою,
Я від важкості слів безперервно шукаю спасіння
І сама ж обпиваюсь тією п’янкою водою.
Крізь бурштиння, що опада́є на крівлі дрімли́ві,
Крізь апа́тії сиві, що скачуть з чиїхось очей,
Я вишу́кую відповідь, де проживає диво,
Що мене обів’є від життєвих усій панацей.
Абрико́совий цвіт поцілунком зриває вітер,
І взаємністю дихають ці́лі сузір’я грон…
Я шукаю красу у нестримнім потоці літер,
А сучасні міри́ла вроди – не мій фасон.
Я сповідую віру в країну і серце вогненне,
І не вірю, що перехожі для нас випадкові.
А якби запитали, у чому краса для мене,
Я б не вагаючись відповіла́: «У слові».
