Без сліз і слів, що так невчасно
Прийшли і сказані були,
Від недосипу чи то мли,
Нас роз'єднали. Навіть страшно.
Що ті слова, якісь слова ...
Над нами мають таку владу!
З життя зробили клоунаду,
Вмить спростувавши всі єства.
Навкруг війна, війна і в нас
Не вороги...скажи, що друзі!
Дивись, я на фінальній смузі,
Де всі танцюють падеграс.
А я стою, я крижанію,
Бо вже не чути тих промов,
Що ти казав серед розмов,
Я кажу ні. Я скаженію.
Цей чорний колір вже не мил
Моїм очам, хіба ще бачать,
Це саме він так необачно
Тебе забрав у вимір рим.
Я ж - поза рим. Себе руйную.
Та повертаюся на старт,
За фразами, що лишив Сартр:
"Мені байдуже, що існую".
Мені байдуже, що жива.
Це ти є той, хто вчив як жити,
Радіти, вірити, любити...
А що тепер? То лиш слова ...
Слова, як сльози, так невчасно
Прийшли і сказані були,
Від недосипу чи то мли,
Слова... Вони катують щастя.
Без слів!
