Пішла у люту заметіль,
Назад не оглянулась,
Була у неї певна ціль,
Від спогадів жахнулась.
Лишила дім, його тепло,
Та цур із ним, не жалкувала,
Давно там поселилось зло,
Немов над прірвою стояла.
Холонуть руки, а душа,
Давно уже закам’яніла,
Вона не варта і гроша,
Не того все життя любила.
А він топтав ті почуття,
Сміявся в очі, шкірив зуби,
Йому не буде вороття,
Він не побачить її згуби.
Постукала в оте вікно,
Яке з дитинства ще знайоме,
На серці стало так тепло,
В чеканні кров в жилах холоне.
Світилось світло у вікні,
Відсунулась фіранка,
А він був, немов в солодкім сні,
Стоїть кохання його бранка.
Носив у серці ту любов,
На волю не пускав,
На зустріч він до неї йшов,
Не марно ж так чекав.
Обкутав пледом, обігрів,
Дрова тріщать в каміні,
Не треба тут зайвих слів,
Вони живі, не чорні тіні.
Пестив вогонь їхні тіла,
На дворі віхола кружляла,
Вона збагнути не могла,
За що так ідола кохала.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/904-zrujnovane-kokhannya.html