Ще й досі сняться волошкові
Мені в рожевих барвах сни :
Я лунко гомоном весни
Вертавсь до першої любові.
Рум*яним личком та устами
Хмільними , наче медогон,
Очима синіми , мов льон,
Вона манила до нестями.
Страждав ночами від безсоння :
Ятрили спогади чуття…
І милозвучне я ім*я
Шептав у темряві спросоння.
Я знав – не варто повертатись,
Минуле болю завдає,
Та серце вперто так моє
Бажало в цім переконатись.
Кидаю все – скоріш в дорогу,
Вже й видно обриси села…
До двору стежка привела,
Де я придбав колись тривогу.
Старенька хата , а по латах
В*юниться вгору виноград…
Тепер не травень – листопад!
Стиснуло горло , мов в лещатах.
Зайшов у двір – чекаю дива…
Барвінок стелиться до ніг.
На стук мій вийшла на поріг,
Моя любов , така є вродлива…
Аж здивувався : - Ти , кохана?
Як й тридцять літ тому , гінка!
Сміється юнка :-Я- дочка…
В хліві ще зранку ваша панна.
Щемить… тремчу…Хіба ж чекала? –
А вийшла – в косах сивина,
В куфайці, чоботях – сумна…
На груди впала й заридала.
Куди й поділися принади:
В очах – не блиск, а яр без дна,
У зморшках вся – не чарівна…
Сюди спішив чого заради?
День сутенів на виднокрузі…
-Вернувсь у юність ти дарма,
Все відійшло – його нема,
І не плекай тепер ілюзій!
Не вийшла б краще , не впізнала!
Душа заплакала…А втім,
Дочка з ровесником своїм
Про щось безжурно щебетала.
Мене спіткало через жінку
Розчарування – й каяття…
На білім аркуші життя
Писало ще одну сторінку.
Сказав хтось влучно і пророче:
-Лунає вічно, як вінець,
Взаємна музика сердець
І чоловічих , і жіночих!
Не встречайтесь с первою любовью!...
Пусть она останется такой -
Острым смехом или острой болью,
Или песней, смолкшей за рекой...( Юлия Друнина) Або будьте до того готові... Вас теж роки не прикрашають
Або будьте до того готові... Вас теж роки не прикрашають 
красивий вірш... чуттєво) вірю)
