Бувають моменти що ми чужі в цьому світі.
Чужі поміж своїх власних думок, втратили ціну простим але таким приємним дрібницям… Ходимо і робити все так як нам заманеться, бездумно рухаємось вперед бо так хочемо, а на чиїсь почуття не зважаємо зовсім.
Егоїзм --- як ще далеко він зайде, наскільки ще треба довести що ми варті кращого відношення до себе і до близьких нам людей.
Ранити ми можемо словами так глибоко, що потім важко пояснити що насправді змусило тебе піти.. Забути все, що так глибоко засідає як осад, змити з себе бруд брехні і тої ненависті до людей що змушують тебе відчувати себе винною…
Часом мені хочеться кричати бо мене не чують, а деколи мовчати коли вже сил немає адже це ітак немає різниці ні зараз ні потім….
Тиша, вона підставляє нас на роздуми, на можливість виправити щось або зрозуміти свої власні дії… Варто інколи спинитись і озирнутись назад, поглянути що ти зробив тоді а що робиш зараз..
Чим твої дії стали кращими зараз , порівняно з тими які ти зробив тоді коли це було неправильно
Повторюєшся? Вагаєшся? Чи просто байдуже? Купа питань заганяють тебе і ти ладен просто закритись в собі пояснювати не хочеться, знову щось вирішувати набридло, а для чого тоді ми кажемо – Ми це сила, Ми зможемо...Ми разом подолаємо все...
Є слова що забуваються, а є такі що ти і через 10 років зможеш згадати їх, бо вони застали тебе неочікувано і завдали тобі удару в глиб душі що невзмозі витягти це з себе, можеш лише приховувати і намагатись жити з цим. Відволікаючись на речі що тобі здаються важливішими...
Я стомилась щось пояснювати, змирилась з тим що від моїх думок не стає краще, лиш коли я кажу – нехай так, гаразд, я забуду.. І тоді все наче стає на свої місця але пізніше все повторюється і ці слова зриваються з моїх уст з відчуттям відчаю, відчуттям що мене можуть вислухати але почути не хочуть і це здається для мене жагучим вогнем що пристально доторкається до кожного кінця моїх почуттів, з обох боків даруючи смуток, самотність....
Немає місця тут для слів – вибач -, коли насправді в душі в тебе все заливається від того що тебе не почули і вкотре розумієш що цими словами все знову забудеться, наче б то нічого і не було..
Замкнуте коло здається, лиш би не лишитись в цьому колі плямою, яку не змити вже нічим...
