А іноді вона сміялась мовчки,
Рукою прикриваючи обличчя.
І так минало часу вдосталь,
Та час із нею не буває лишнім.
Вона любила в літню пору
Лежати на покошеній травичці,
Дивитися на хмарне небо.
Це було в повсякденній її звичці.
Вона любила літній дощик,
Ловити його краплі у долоні.
Вона сплітала квіти у віночок
Й знаходилася у його краси полоні.
Вона - то неосяжна таємниця,
Яка ховається у погляді терпкому.
Вона - це філософська думка,
Що виражається у голосі дзвінкому.
