|
" Дивно... Як часом людина може відчувати себе зовсім самотньою серед натовпу. Усі ходить довкола тебе, такі заклопотані, такі серйозні, і нікому до тебе не має діла. Ніхто не розуміє, що ти зараз відчуваєш, про що думаєш, яке доленосне рішення збираєшся прийняти... Така самотність є найстрашнішою, напевне... "
Такі невеселі думки тривожили Тамару, яка стояла на зупинці, чекаючи на маршрутку. Вона, з відчуженим виразом обличчя, викурювала сигарету. Довгі пальці поблідли від холоду. Крижаний вітер обпалював тіло до кісток. Початок весни того року видався сирим і непривітним. Сірими брудними купами довкола лежав мокрий сніг, у повітрі димом вився туман. Було таке відчуття, наче ти дихаєш цим туманом, а не киснем.
Тамара тремтіла. Якби ж то тільки від холоду... Її нерви були натягнутими, наче струни. Серце щеміло і нило. Адже під її ребрами, десь там, у затишному і теплому куточку, билося нове життя. Життя, якого вона не хотіла, і якого планувала позбутися.
Хоча ні... Не варто саму себе обманювати. Може дівчина уже була готовою до материнства, та от той, що називався татом, сказав своє категоричне " ні ".
"Чому іноді люди так розчаровують? Особливо самі рідні? Як можна говорити, що любиш, пригортати до грудей, цілувати, обговорювати плани на майбутнє, а в один " прекрасний " день просто сказати: " Я їду. Назавжди... "? А на слова: " Я вагітна" почути таке вбивче " Це твої проблеми. Ти ж вчишся на лікаря, маєш знайомих у лікарні. Мамка ж висилає тобі з Італії гроші. Це не так вже і дорого коштує. Я тобі не допоможу, бо виробляю візу, документи... Сама розумієш. Ну... ти пробач, коли що..."
Тома завжди пам'ятатиме його зніяковілий, винний погляд...
Краще б він не казав те " Пробач ". Може б так не боліло... Хоча навряд. Хіба може не боліти думка, що людина, яку ти кохала, і якій присвятила півтора року свого життя, відхреститься від тебе у такий складний етап життя?
" Кохала... Уже не кохаю. Ненавиджу. " подумала дівчина.
Вона залишилася наодинці зі своїми проблемами. " Татусь " втік до Франції, мама в Італії на заробітках, з батьком, що покинув сім'ю, вона давно не спілкується, а старша на дванадцять років сестра зараз у процесі розлучення, тож має повно своїх проблем. Та й вони не такі близькі, якими мали б бути сестри. Оля завжди заздрила Тамарі і на її вроду, і на те, що та пішла вчитися на лікаря, а вона ще у шістнадцять вийшла заміж і заклопотана двома синами. Але хіба Тома у цьому винна?...
Ех... Тома любила дітей. Вона охоче піклувалася племінниками, обожнювала їх. Але як ростити дитину без батька від самого народження? Потрібно кидати навчання зараз, на екваторі, і надіятися тільки на мамині гроші і мізерну подачку від держави. А мати і так розтривожилася через сестру, зі здоров'ям проблеми. А тут ще і вона з таким сюрпризом... Ні. Вона не залишить цю дитину. Просто не може дозволити собі такої... розкоші.
І ще... їй було так невимовно боляче... Просто нестерпно... Душа розривалась на шматки. Не хотілось ніяких спогадів про нього. Хотілося тільки помсти. Хай як егоїстично це не здавалось. Нічого не нагадуватиме про нього. І ніхто.
- О, Господи... - прошепотіла Тома, викинувши недопалок. Як їй було погано... прикро, важко. Ніхто не здогадувався. Сльози душили її, бракувало повітря, хотілося рвати на собі волосся. Вона прийняла рішення, але ж яким важким воно було. Як мучило її, шматувало...
І зараз дівчина чекала на маршрутку, щоб їхати у лікарню домовлятися з лікаркою. У цей холодний похмурий день у неї на душі було так само. Але... якось і це переживе.
Коли, нарешті, під'їхала маршрутка, пішов дощ з мокрим снігом. Людей зібралося більше десятка, вони буркотіли і штовхалися. Тома стояла в кінці черги.
Раптом її увагу привернула дівчинка років восьми. Вона першою вийшла з маршрутки і попленталася на лавочку. Невже вона плакала?
Дійсно, маленька красунечка у жовтій шапочці не просто плакала, а ридала. Сіла самотньо на лавочку, обхопила личко долонями, а люди так само не помічали дитину, як і Тамару ніхто не помічав.
- То ви заходите?! - вигукнув водій з маршрутки.
Тамара прийшла до тями від його голосу.
- Я?... Я... Мабуть, ні...
Двері зачинилися і маршрутка поїхала, залишивши по собі запах бензину і чорний дим. А Тамара повільно підступилася до лавочки на зупинці.
- Дівчинко, щось сталося?
Дитина не почула, тож вона повторила ще раз, гучніше. Дитина підвела на неї сумний заплаканий погляд великих, неймовірно красивих блакитних оченят.
- Ні... - промовила вона, і розридалася ще більше.
Тамара, звичайно, не повірила їй. Присіла поряд і почала просити:
- Ну скажи мені, сонечко, що таке? Чому ти сама? І чому плачеш? Може хтось тебе образив? Чи ти заблукала і не знаєш, як повернутися додому?
- Я... я знаю, як повернутися додому... - нарешті, крізь сльози, промовила дівчинка тонким голосочком, - Але я не можу повернутися.
- Чому? - Тома довірливо торкнулася плеча дитини у сірій курточці.
- Тому що... Тому що у мене захворів брат. І мама дала мені гроші, щоб я поїхала у аптеку і купила ліки. Бо біля нас в аптеці їх немає. А я... А я загубила їх...
І знову потік ридань. Дитина так жалібно схлипувала, що Томі і самій захотілося плакати.
- Божечку... то ти через це так ридаєш? Боїшся, що мама сваритиме тебе?
- Мама не сваритиме... Вона рідко нас сварить. Але ж братик хворий. А ліки... а ліки...
- Тихенько... - Тамара взяла дівчинку за руку. - Як тебе звати?
- Ка-тя...
- Послухай, Катеринко... Зараз ми вдвох поїдемо в аптеку і купимо таблетки для твого братика, гаразд? Я оплачу їх. Скільки ти мала грошей з собою?
- Сорок гривень... Так багато-багато...
- Ну, не так вже і багато, - пробурмотіла Тома, - А ти пам'ятаєш назву ліків?
- Ні... але мама дала мені тут листочок. Ось... - Катя порилася у кишені і з поміж насіння і блискіток вийняла невеликий папірчик.
- Добре, сонечко. То їдемо?
Дівчинка дивилася на незнайому жінку і роздумувала. В її оченятах з'явилася радість і надія. Діти таке не вміють приховувати. Та вона вагалася.
- Я не можу. Мама казала ніколи не брати грошей у незнайомих людей.
- І добре мама казала. А мене звати Тамара. Ми познайомилися, отже я уже не незнайомка. Правда, Катеринко? - Тома чарівно посміхнулася, і дитина не змогла не посміхнутися у відповідь.
- Правда... - прошепотіла вона.
Дівчатка поверталися у маршрутці з аптеки і безперестанку розмовляли. Катя виявилася говіркою, життєрадісною, доброю дитиною. Після того, як тьотя Тамара купила ліки для братика, дівчинка не переставала посміхатися. Вона щебетала про школу, про те, що закінчує третій клас відмінно, що старший брат обіцяв купити їй за це мобільний телефон, коли повернеться з Росії. Розповідала, що вони живуть на квартирі втрьох: мама, вона, і брат, який ходить у п'ятий клас, та скоро і найстарший брат повернеться до них і як вона за ним скучила! Що мама кожен день ходить на роботу, де продає продукти з ранку до вечора. Як, іноді, мама бере її з собою до магазину, і вона вчиться рахувати на калькуляторі і рахівниці. Що у магазині влітку дуже жарко, а взимку, навпаки, холодно. Але мама там працює уже багато-багато років і усі її знають і люблять...
Тома слухала все це і не могла надивуватися такій дитячій безпосередності. Боже, як добре бути дитиною. Бачити життя у яскравих кольорах і радіти йому. Коли єдині твої проблеми - це погані оцінки чи вчителька, яка чомусь тебе не любить. Діти так мріють стати дорослими, а дорослі не відмовилися б хоч на хвилину повернутися в дитинство.
Тільки на кілька секунд Тамара перестала слухати дитину: коли вони проїжджали повз ту лікарню, куди вона хотіла сьогодні поїхати. Дивлячись на ці високі потріскані стіни, Томі стало моторошно. Ні... не сьогодні. Вона поїде туди завтра. Тільки не сьогодні...
А поки вона слухає розповіді цієї крихітки, і на серці стає хоч трішки легше. Коли не думаєш про те, що ти хочеш зробити з такою ж ... крихіткою.
- Ну от, наша зупинка, - вигукнула пізніше Катя.
Вони проштовхнулися крізь натовп і обидві змушені були стати ногами у велику брудну калюжу.
- Ну і погода... - Тома почала шукати у сумці парасолю. - А у тебе є парасолька?
- Ні. Я забула її, - розвела руками дівчинка.
- Тоді моя місія провести тебе до самого будинку. Показуй дорогу.
- Ой... а може ви поспішаєте?
- Нікуди я не поспішаю. Не маю я до кого поспішати, Катеринко, - з неприхованим сумом мовила Тома.
Тож дівчатка взялися за руку і попрямували по засніженій, брудній дорозі.
Катя почала розповідати про те, яка вона розсіяна і про свої пригоди, а Тома повчала її, що не можна усе губити і забувати, бо серйозні дівчатка так не роблять. У компанії маленької красунечки хвилини летіли непомітно, і ось вони уже зупинилися під старенькою багатоповерхівкою.
- То що, Катрусе, ти не забула, що не повинна мамі зізнаватися у тому, що було?
- Не забула, - похитала головою дівчинка, усміхаючись. - Дякую, тьотя Тома.
- Не має за що, сонечко. Може ми ще з тобою зустрінемось?
- Я б дуже хотіла! Якби у мене був мобільний, ви б дали мені свій номер, і я б до вас дзвонила. Нічого, скоро Стас подарує мені телефон, і я буду такою щасли... Ой, а он мама іде!
Тамара побачила, як до них з вулиці наближається жінка, років п'ятдесяти, з пакетом у руці. Вона була невеликого зросту, симпатичною, просто і скромно одягнена. І усміхалася так щиро, що, здавалося, на небі засяяло сонце.
- Доброго дня! Здогадуюся, ви, напевно, проводили мою Катю додому. Вона знову забула парасолю.
- Так і було.
- Що ж, дякую вам. А я бігла до магазину за чаєм. Син захворів, хоче багато пити.
- Мені казала Катя.
- Мамо! А тьотя Тамара їхала зі мною у маршрутці. Ми так багато розмовляли! Вона буде колись лікувати людей! Вона лікар!
- Ще ні, сонечко. Я тільки вчуся.
- Що ж, Катька. Якщо вже ви познайомилися, подружилися, то я думаю, тьотя Тамара не відмовиться зайти до нас в гості на чай?
- Та я б залюбки, але я поспішаю, - зніяковіла Тамара.
- Але ж ви казали, що не поспішаєте... - заперечила Катруся і взяла Тамару за руку.
Тома зрозуміла, що уже не може відмовити цьому янголятку.
- Ну гаразд, але ненадовго...
Годину по тому вони втрьох сиділи за круглим столиком у невеличкій затишній вітальні. Кімната наповнилася запахом трав'яного чаю, було тихо, спокійно, тільки за вікном почалася справжня завірюха. Тож Тома змушена була залишитися тут на довше.
Але слово "змушена" тут не підходило. Навпаки, у компанії Світлани, мами Каті, було дуже комфортно і цікаво. Таких щирих і привітних людей Тома ще не зустрічала за своє життя. Було видно, що жінка звикла жити скромно, але це її не зробило черствою. Вона пригощала гостю чаєм, домашніми булочками, канапками і приготувала в дорогу Томі сумку з яблуками і горіхами, яких багато привезла з села. Встигала і до сина збігати, напоїти чаєм і дати ліки. За той час Тома розглядала фотографії на стіні, на яких були зображені Світлана з чоловіком і дітьми. От тільки на тих фото, де була уже маленька Катерина, тата біля неї не було.
- Гарний у мене був чоловік, правда?
Світлана стояла позаду Томи і з ностальгією дивилася на фото.
- Вже дев'ять років, як його не стало.
- Співчуваю... - промовила Тома.
- У нього був рак. Два місяці болю і... все.
Жінка понуро опустилася на крісло, Тома присіла навпроти. Катька задивилася на мультики, і, на якийсь час, залишила дорослих без своєї уваги.
- Я якраз тоді дізналася, що вагітна Катькою. Тяжко було... Ой, як тяжко. З двома дітьми на руках, а з третьою - під серцем. Думала тоді різне, плакала скільки... Але вирішила, що народжу і третє. З поваги до чоловіка, адже ми так хотіли дівчинки. І Бог дав нам дівчинку, - усміхнулася Світлана. - маленьку блактинооку красуню. Вона так схожа на свого батька.
Тома побачила в очах жінки сум. Вони заблистіли від сліз, які так і не пролилися.
- Старшому синові Стасу було тоді шістнадцять, - продовжила жінка. - Є хлопці у тому віці, як дуби, міцні, а мій був ще такий дрібний, худенький, ну зовсім ще дитина. Але поки я ходила вагітною, він один утримував нас усіх, пішов працювати на будівництві. І ще мама з пенсії давала трішки грошей, поки жила. Я не знаю, як мені вдалося виносити здорову дитину. Адже я так страждала через смерть чоловіка. Побивалася... Страшно, як згадаю. - Світлана випила останній ковток чаю і зітхнула. - Ще і Дімка був маленьким. У два рочки за дитиною треба добре дивитися. А коли я нарешті народила Катю, то Стас і на роботу ходив, і з дітьми допомагав. Замінив нам батька. А потім стало трішки легше. Молодші бавилися разом, а ми з сином чергувалися: коли він працював, я доглядала дітей. Потім навпаки. Так і жили.
- Гарні у вас діти, - промовила Тома, і голос її затремтів. Серце щеміло, у душі наче щось обернулося. Почуте вразило її до глибини душі.
- Дякую вам. Вони моя відрада. Якби не вони... Не знаю, чи змогла б пережити важкі часи. А Катуся... це моє любе сонечко. Та що я все про себе... Розкажіть і ви щось, Тамаро.
Тома подивилася у вікно, на похмурий пейзаж. Її темні очі були сумні. Важко згадувати про щось хороше, коли гнітить одна думка. Та вона знайшла в собі сили і розповіла жінці про своє життя, про навчання в мед. університеті, про сестру і про матір, що уже шостий рік на заробітках. Тепер вона мала достатньо грошей, але їй так бракувало маминої ласки.
Може і відкривала душу цій жінці, бо вона чимось нагадувала рідну людину... Проте не розкрила своєї найбільшої таємниці, оминула розповідь про свої невдалі стосунки і розбите серце.
- Моя сестра розлучається з чоловіком, - розповідала вона. - Він пиячить і почав її бити.
- То це вже немає гіршого, - Світлана співчутливо похитала головою. - Вже краще одній.
- І вона так каже. Може воно і на краще.
- Ех... Сім'ї розбиваються. Мій син теж розлучився нещодавно. Поїхав по документи і речі свої забрати. - зітхнула вона.
- А я думала, він на заробітках.
- Він їздив у Росію на роботу. Там і познайомився з Ніною... Своєю майбутньою дружиною. Кохання - зітхання... і за два місяці одружилися. А потім зрозуміли, що вони зовсім різні. Він простий собі хлопець. Одружився, щоб мати міцну сім'ю, дітей. А вона тільки кар'єрою зайнята. Працює у якійсь фірмі, хоче свою справу відкрити, грошей їй багато потрібно. Про дітей і думати не хоче. Каже, що ще рано. А п'ятий рік, як одружені. Їй уже двадцять сім. Яке там зарано?.. - жінка нервово перебирала пальцями краї білої скатертини. - Одним словом, не судилося їм... Добре, що хоч шлюб не брали. Вона не хотіла, - уточнила Світлана. - Наш Стас з дня на день має бути вдома. Брат з сестрою уже не можуть дочекатися. Він Каті мобільний пообіцяв, то вона уже хвилини лічить.
Тома засміялася.
- Вона мені і про це розповіла.
- Що? Що ви про мене говорите? - Катруся знову вмостилася за столом, і тема розмови потекла у більш весели русло. Світловолоса красунечка опинилася у центрі уваги, і трійця панянок за столом смакували запашні булочки.
У цьому домі час промайнув миттєво. Коли завірюха нарешті заспокоїлася, на дворі почало сутеніти.
Тамара одягала у прихожій своє пальто і дякувала Світлані і маленькій Каті за теплий прийом і куштування. У неї був дещо піднесений настрій, навіть якось дивно паморочилося у голові. Так, ніби вона випила келих вина, хоч цього і не було. Атмосфера затишку заспокоїла її, приємна розмова подіяла, як бальзам на рану. Дивно, але ця жінка, що стояла тепер біля дівчини, на ці кілька годин замінила їй матір.
Якби ж Світлана знала, що Тамара, така серйозна, спокійна на перший погляд, насправді кричить у душі, просить про порятунок. Така ж розгублена і спустошена, як кілька годин тому була маленька блакитноока Катя...
Та щось змінилося. Щось змінилося у Томі. Вона відчувала, як до неї прибувають свіжі сили, як кипить кров у венах, як думки дивним чином трансформуються у мозку. Це було неймовірне, нове відчуття для Томи. Так, ніби вона подивилася на світ по- іншому.
- Бувай, Катюша, - Тома погладила дівчинку по волоссю, а та зашаріло посміхалася, щаслива-щаслива... - Я мамі залишила свій номер. Щоб ти телефонувала до мене, як брат купить мобільний.
- Обіцяю!
- Дякую вам, Світлано. Так приємно було з вами познайомитися.
- Взаємно, Тамарочко. Заходьте до нас в гості. Завжди будемо раді.
Тома все ще усміхалася, відчиняючи двері...
І усмішка сяяла на її личку, коли вона мало не зіштовхнулася в коридорі з високим, молодим чоловіком, який стискав у руках валізи. Перше, і незабутнє, що побачила дівчина, це були його очі: красиві, небесно-блакитного кольору... Такі, як у Каті.
А він наче зачарований, так само не міг відвести від неї погляду. Молоді люди дивилися одне на одного, і мовчали.
- Стас! - вигукнула Світлана, і Тома нарешті відійшла в сторону, пропускаючи чоловіка. Він аж здригнувся.
Ішов, обертаючись за Тамарою, а вона так само обернулася за ним.
- Мамо, у нас були гості? - почула Тома його голос.
- Ой, були, Стас! Така мила дівчина. Якби ти прийшов на кілька секунд раніше, я б вас познайомила...
- А вона не залишила номера мобільного?
- Залишила... залишила...
Тамара не спускалася, а буквально збігала додолу сходами, наче окрилена.
Скільки випадкових зустрічей, скільки знайомств... Але чи бувають зустрічі випадковими? Чи усе це заплановано самим Господом? День, який мав бути важким, перетворився на незабутній і радісний. Він усе змінив. Усе.
Після хурделиці земля покрилася білим-білим снігом. Навіть небо проясніло і засяяло кілька зірниць. Тома трішки постояла біля під'їзду, подумала. Вийняла з сумочки пачку з сигаретами, запальничку.
- Що за ганебна звичка? - спитала вона сама у себе. І, не вагаючись, викинула сигарети у сміттєвий бак. - Мами не курять.
Тамара ішла засніженою дорогою і усміхалася. На серці було так легко-легко...
- Мами не курять, - повторювала вона. - Мами не курять...
24.10.14.
ID:
532072
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.10.2014 01:00:14
© дата внесення змiн: 04.08.2015 14:17:02
автор: Lara Helson
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ніло, я дуже рада почути такий гарний відгук на мою прозу. Обов'язково відредагую помилки, як матиму більше часу. Знаю, що є над чим працювати. 
Дуже-дуже Вам дякую 
