Крізь залиті сльозами холодними неба шибки
Проглядає засмучений місяць.
Громовиця, розбивши старезну вербу на тріски,
Розігнати й зірки не бариться.
Хлеще злива. Вітрище, мов зграя вовків, завива,
Нажахавши малинівку в хащі.
І чорніє примарою в полі старезна верба,
РозверзнУвши обпалену пащу.
Раптом… хмара посунулась нишком так трішечки вбік,
Потім – далі, хвилина – і з неба
Ясний промінь сторожко, та сміло в траву швидко - скік!
І грозі вже нічого не треба.
Бо вже йде. Незворотньо. Бурчить, як свекруха, під ніс.
Пахне травами, медом і цвітом.
І свободою. Тою, що вітер на крилах приніс
Цим таким загорьованим літом.
Все не відразу, потихеньку, але вірно ми подолаємо цю страшну навалу.
І засяє нам сонце. І не будуть плакати матері від горяю
Слава Україні!
Правильний твір.