БЛАКИТНА ЛІЛЕЯ.
Побачилися ми. Ти стояла на порозі кімнати, охоплена ранковими променями щедрого, червневого сонця. У світло – блакитній уніформі, ніби казкової краси лілея, що у людській подобі з’явилася перед моїм зачарованим поглядом. Золоте твоє волосся спускалося рівними хвилями на плечі, виблискуючи та хвилюючи моє єство бажаннями доторку, звабою незбагненної ніжності, щемкого захвату! Люба моя! Твої очі, - глибокі і великі, - наповнені були таким неосяжним океаном ніжності, таким сплеском почуття, що дивлячись у ці очі, я на якусь мить втратив відчуття часу! Я потонув в цих очах, як можна потонути у безмежжі неосяжного Всесвіту! Ти стояла лише якусь долю часу, лише кілька секунд, але як багато ми встигли сказати одне – одному! Нам не потрібні були слова. Ми обоє були на одній частоті душевного ефіру, між нами не було звичайної стіни страхів та осторог, не було розділової смуги довгої розлуки. Ти пройшла далі в кімнату, закривши за собою двері. Наблизилась до письмового столу, за яким я сидів проти комп’ютера, підійшла до мене впритул, трохи нахилившись, обійняла за шию… Від тебе війнуло запахом чебрецю, запахом літа. Ти пахла Жінкою. Сонце з вікна ще сильніше осявало твою постать і ти була ніби у якійсь чарівній аурі неземної, небесної істоти. Біля мене був Ангел.
У мені, зо всієї моєї земної сутності, з силою стихії, піднялася така хвиля пристрасті, що стримувати себе я вже не міг! Обхопивши свого Ангела, я занурив своє обличчя у шовкову звабу золота і відчув, як по моїх щоках потяглися донизу зрадливі краплини… Ти почала гладити мене по голові, тихо воркуючи, щось ніжне – ніжне, своїм, - до болю рідним, - грудним голосом. Я, - притихлий, упокорений, - приймав твою ласку і відчував себе маленьким хлопчиком, якого у дуже далекому дитинстві так само пестила рідна матуся. Відбувалося, наочно, звичайне диво: у кожній Жінці природа заклала програму Матері. Матері з великої літери. Мабуть, саме тому, ми – чоловіки, вилетівши з рідного гнізда, - знаходимо собі Коханих, які не роздумуючи, віддають себе нам, замінюючи матерів. І ми, - часом сивочолі діди, схиляємо перед ними свої голови, аби ніжна жіноча рука повернула нас у щасливу пору дитинства.
Піднімаю голову, дивлюся у твоє обличчя. З куточків твоїх очей теж по щоках повзуть сльозинки. Отже, ми обоє ще на одній хвилі: хвилі щастя! Ти посміхалася. На твоїх щоках з’явилися ямочки, які для мене робили твоє обличчя особливо привабливим та спокусливим і я починаю тебе цілувати! Цілую не лише щоки, а й мокрий носик, ненаглядні твої очі, твої спраглі вуста, твоє скуйовджене мною волосся, твою шию, плечі, груди!.. Відчуваю раптом легкий поштовх: ти різко відсторонилася. Вибач, нам не можна далеко заходити, - я на роботі. Проказала ці слова з виразом провини на обличчі та в очах. Поки ти поправляла зачіску, приводила у належний стан одяг, ми приходили до тями: наше дихання врівноважувалось, серця починали працювати спокійніше. Тим часом продовжуємо, мовчки, дивитися друг – другу в обличчя: готуємося до чергової розлуки. Я вбираю у свою пам’ять найдрібніші зморщечки, найбільш характерні риси твої. Дивлюсь так, ніби ця наша зустріч – остання!
Весь цей день проходить у особливо піднесеному настрої. І працюється легко, і потрібні слова виринають у пам’яті, у потрібну мить і у потрібному місці.
Близько шістнадцятої години ти відчинила двері і не заходячи, зробила мені ручкою: «пока!», послала повітряний цілунок, - і пішла!
Я ще довго сидів і дивився на двері. Ніби сподівався на ще одне диво. Нам приємного завжди мало, очікуємо продовження.
Потім, ніби прокинувшись, повертаюся до комп’ютера, до перерваної роботи.
До зустрічі, моя найчарівніша квітко, моя незрівняна Блакитна Лілея! Всі наступні дні нашої розлуки житиму тобою, дихатиму твоїм життєдайним ароматом кохання і життя!
ID:
506055
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.06.2014 10:16:37
© дата внесення змiн: 19.06.2014 10:16:37
автор: dovgiy
Вкажіть причину вашої скарги
|
Залітає, не так до оселі, як до душі, не так Щастя, як Радість 
