У кожної людини життя складається по-різному,кожен його проживає по-своєму. Але беззаперечною істиною є те,що життя-це безцінний скарб,дарований нам Богом. Дуже влучно про це сказав відомий американський філософ і психолог У. Джемс : « Не бійтеся життя. Повірте,що життя гідне того,щоб його прожити, і дасться Вам по вірі Вашій «
Сутеніло. Весняний надвечірок розливався густим кумачем на небосхилі, зручно вмощувався на дахах, майстерно вплітався в крони розквітлих дерев. Здавалося,що таку красу неможливо не помітити. Та Милі було все одно до того,що відбувається навкруги. Вона вже не одну годину блукала вулицями містечка. Понуро опустивши голову,зовсім не звертала уваги на перехожих,котрі супроводжували поглядами «дивакувату» дівчину на інвалідному візку,що безцільно «каталася колами». Нікому не було до неї діла. А їй так хотілося аби хоч хтось заговорив,запитав як справи,приділив хоч трішечки уваги.
Вкотре впевнившись,що вона знов «чужа» серед своїх, Мила звернула на тиху алею у парку,яка вела до річки. Вечір ставав дедалі густішим,у повітрі пахло весною,свіжою травою,мімозовим цвітом. Навкруги все наповнювалося життям…а їй те життя здавалося прогірклим,самотнім,сірим….і непотрібним. Дівчина на мить зупинилася,озирнулася навкруги,на повні груди вдихнула пряне,запаморочливо свіже повітря, і закрила на кілька секунд очі. Потім рішуче скерувала візок до води. Річка радо привітала її мелодійним переспівом хвиль. Сонце вже сховалося за горизонтом,лишивши за собою рожевий,схожий на цвіт сакури ореол.
Мила підняла голову, подивилася на темне небо,посміхнулася,і прошепотівши: «Або зараз або ніколи», різко подалася вперед. Серце шалено калатало,здавалося,що от-от воно вирветься з грудей і злетить,мов птах,за хмари. Вона вже майже відчувала,як її скалічене тіло разом з таким ненависним їй візком опускається на дно річки,як холодні хвилі заколисують її свідомість…. Ще якась доля секунди і…
- А хто це вештається тут пізньої пори? – почула дівчина за спиною старечий голос і здригнулася.
- Я… - несміливо прохрипіла Мила.
Від переживань і переляку у дівчини аж голос сів.
- Хто «я» ? І що це ти собі надумала? – вперто допитувався рятівник.
Незнайомець підійшов впритул до Мили, і здавалося намагався крізь темряву розгледіти лице дівчини. Принаймні так їй здалося. Це був старенький дідусь із сивою бородою, в кумедному строкатому сюртуку і в ще кумеднішій шапці з бубоном. В одній його руці була величезна торба, а в іншій крива дерев’яна палиця.
- Хто це тут «я» ? Як тебе звати? – не полишав своєї цікавості дід.
- Мила. – у словах дівчини відчувалася тривога. Хтозна, що на думці у цього старого?
- А я Пилип Семенович, - вже більш привітно мовив старенький,і трохи помовчавши додав: - Але люблю, як мене називають просто дідом Пилипом. От і познайомилися, от і добре.
- Так… Мабуть… - нерішуче прошепотіла дівчина все ще тремтячим, зохриплим голосом.
- Я посиджу тут з тобою трішки, - не то запитуючи,не то стверджуючи мовив Пилип Семенович,обмацуючи палицею місцину.
Простеливши свою величезну торбу на траву, дідусь зручненько вмостився поруч з Милиним візком.
- Ось,вийшов нарвати травички кролям.
- Майже вночі? – здивувалася дівчина.
- А яка мені різниця ? – гірко усміхнувся старий. – Чи то день, чи то ніч,мені однаково. А от що ти тут робиш в цю пізню пору? Хіба тобі не час додому?
Мила мовчала. Вона й справді не знала що відповісти. Розказати випадковому знайомому всю правду? Та якось ніяково…. Збрехати ? Щось наплести? Цього їй теж не хотілося, адже дід Пилип виявився простою і привітною людиною. Та на додачу до всього першою живою душею, хто за сьогодні з нею заговорив. Як же бути?
- Мовчиш? – перервав запитанням роздуми дівчини Пилип Семенович. – Ну мовчи, мовчи. Чи ти думаєш, що дід старий і нічого не розуміє?
- Та ні…
- Я відразу все зрозумів. А от тільки думаю, навіщо це тобі? Загубити життя, коли воно тільки-но починається, і трохи відкашлявшись, додав: - Ну не хочеш казати, то не кажи… Не моя це мабуть справа
Та Мила вже не могла мовчати. Не стримуючи гарячих, і рясних, мов літня злива сліз, дівчина почала свою розповідь. Розповідала довго і детально. І про дитинство-веселе і безхмарне, і про юність, і про ту страшну аварію, у якій ледь вижила та на все життя лишилася прикутою до візка. Про те,як у цій таки аварії втратила батьків,про невимовний біль від самотності та непотрібності. Ділилася з дідом Пилипом найпотаємнішим і найнаболілішим.
- …Ось так… - завершила свою сповідь дівчина. – Це був мій єдиний вихід.
Пилип Семенович весь цей час уважно слухав Милу. Не перебиваючи,не перепитуючи,просто сидів і слухав плач зраненої молодої душі. Якоїсь миті дівчині навіть здалося,що старенький задрімав. «Ну то й що… - подумала вона, - так навіть краще,виговорюсь в темряву ночі,в тишу… кому потрібні чужі проблеми? А запитав,мабуть,для годиться». Але щойно Мила закінчила розповідь,як дід Пилип випростав спину,і сплеснувши у долоні вигукнув:
- От дурненька! Дурненьке дитинча! Вкоротити собі віку тільки через те,що лікарі не дають надії? А віра… Де твоя віра? Де бажання жити,незважаючи ні на що ?
Дівчина не знала,що відповісти дідусеві. Серцем відчувала,що старенький правий. Їй було дуже соромно.
- Адже життя це дар Божий. І забирати його може лише Той, Хто подарував. – продовжував журити дівчину Пилип Семенович. – Чи ти думаєш,що моє життя було легшим? Стільки горя я пережив,стільки лиха витерпів…Війна,голод і холод – це не найгірше,що трапилося мені на життєвім шляху. На моїх очах розстріляли маму і старшого брата. Я отримав серйозне поранення. Але я не здавався,завжди знаходив заради чого жити далі.
Дід замовк. Здавалося він чекав,що дівчина скаже,що все зрозуміла,що помилялася,що дійсно життя чудове . Та її реакція на сказане дідом була зовсім іншою:
- А заради чого жити мені? - з розпачем вигукнула Мила. – Ні батьків,ні родичів,ні друзів! Навкруги все сіре і безбарвне….
- Та хоча б заради цього… - сказав усміхнувшись дідусь і вказав однією рукою на схід.
Іншою він доторкнувся до зарослої густою сивиною щоки,на якій зручненько вмостився несміливий сонячний зайчик.
Почало світати. З-за маківок дерев розливалися перші промені сонця. Такі легкі,теплі і …життєдайні.
- Ти бачиш це ? – запитав старий,повернувшись до дівчини.
- Бачу, - відповіла Мила,не розуміючи,що саме хоче сказати їй співрозмовник.
Вона вже добряче втомилася, безсонна ніч давалася взнаки. На додачу до всього ще й густий туман,що клубочився понад люстерком річки почав дошкульно пробиратися під одіж.
- Пилипе Семеновичу, я дуже вдячна Вам,що вислухали,що приділили увагу,та мабуть мені вже час додому. До побачення.
Вона розвернула візок і вже від’їжджаючи від місця своєї ночівлі почула те,що змусило її повернутися:
- А я усе на світі віддав би ,аби хоч раз побачити схід сонця,чи зорі,чи цвітіння весняного саду…..
- То Ви… А як ? – збиваючись,дівчина намагалася зв’язати слова докупи.
На якийсь час у повітрі зависла тиша. Важка і тягуча. Тільки зараз Мила почала все розуміти. Все ставало на свої місця – і те,як дід Пилип обмацував палицею траву перед тим,як простелив торбу,і нічна пора для заготівлі корму кролям….Вона все пильніше й пильніше вдивлялася у зморшкувате дідове обличчя…. О Боже!
- Так, я незрячий…ще з юності, - промовив дід Пилип і посміхнувся. – Але завжди тримався за життя. Які б випробування воно мені б не посилало . Я навчився цінувати те,що маю, а не жалкувати за тим,чого нема. І тобі раджу спробувати.
Мила слухала старенького і з її очей котилися рясні гарячі сльози. Їй було так соромно. Соромно за свою слабкодухість,за невміння цінувати життя. Вона під’їхала ближче до Пилипа Семеновича і нахилившись,поцілувала його у старечу,порізьблену роками-павутинками щоку.
- Дякую, - прошепотіла ледь чутно. – Дякую.
А тим часом сонце все вище і вище підіймалося над світом,вкриваючи позолотою блакитну скатертину неба.
- Господи,спасибі Тобі за янгола-охоронця, - прошепотіла дівчина і похапцем блимнула на дідуся.
Мила допомогла дідові Пилипу нарвати травички для кролів і провела старенького додому. Вдома Пилип Семенович познайомив дівчину із своїм онуком Сашком,котрий жив з дідом і допомагав по господарству. Хлопцеві дуже сподобалася блакитноока красуня і він зголосився її провести.
Підійшовши до дверей Милиної квартири,новий знайомий,сором’язливо відводячи погляд убік,запитав:
- А можна я ввечері забіжу на хвилинку?
Дівчина ствердно махнувши головою,вперше за останні місяці засміялася. Щиро і голосно. ……
Все-таки життя чудова річ і…… непередбачувана. Головне – навчитися його цінувати!
Яка зворушлива історія... Так, життя прекрасне і треба його цінувати. І не забувати, що поруч живуть люди, які позбавлені того, що маємо ми, але попри це вони дякують Богу за кожен прожитий день.
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ох, Іро, ти довела мене до сліз. Знаєш, твоя проза вчить не тільки цінувати життя, а ще й не бути байдужими один до одного. багато є розмов, слів, подій, що відбуваються лише у наших головах, а до адресата так і не доходять. від цього багато людей і почуваються не потрібними, але ж це звісно не так...
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, життя прекрасне і треба його цінувати. І не забувати, що поруч живуть люди, які позбавлені того, що маємо ми, але попри це вони дякують Богу за кожен прожитий день. 
Ирочка, замечательный рассказ, жизнеутверждающий, поучительный. У тебя,дорогая, много читателей и я уверена, что многим он добавит оптимизма 
