Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).
Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.
Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.
Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.
Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?
О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.
Вікторія Торон
