1. Вагон брудний. Брудний, мов саме життя. Усе згадую кількох дівчат, які так самовпевнено посідали на рейки, і ну – фотографуватись. Забула нагадати їм, за якою системою працює туалет у потязі, але то не страшно. Посидять на тому, чим являються самі.
2. Злякалась. Якась ненормальна втратила свідомість під час поїздки. Весело…Йду до туалету (це вже мабуть стало сакральне місце), а тут на тобі – тіло розляглося прямо посеред дороги. Я її давай бити по пиці – не встає. Я їй холодної води налила трохи, попирскала – наче отямилась. Але очі, немов у дурної – бігають взад –вперед…Боже, дитино, що з тобою сталося? Хто тебе так? Мовчить. Ну нехай мовчить, добре хоч дихає. Заварила їй кави, гіркої, як горілка після вина. Випила. Точніш посьорбала. Зробила їй ще склянку. Почала говорити, рухатись, але ще дуже слабо. У вагон її не пустила – взяла до себе, хай посидить хвилю. Запитала, чи її хтось зустріне – похитала головою : ні, ніхто. Оце морока….Як же вона сама добереться? А як ще впаде десь там, на дорозі, а я і знати не буду? Мене ж совість загризе. Запевнила мене, що з нею нічого не станеться, що їй вже значно краще. Ага, краще! А сама зелена, як трава. І сльози от-от бризнуть з очей. Ще цього мені бракувало…Прийшов електрик, наш місцевий. Глянув на дівчину, зітхнув. Очевидно, не одній мені її жаль.
3. Кілька годин потому поїзд зупинився, на гучному вокзалі бігли й метушились люди. «Дякую Вам» - тихо сказала вона мені, я подала їй руку, допомогла спуститися. Кволо й змучено пішла вперед, у потік народу. Галас, шум у вухах. Куди вона піде? Що з нею сталося? Ніколи не дізнаюся. Але чомусь так млосно на серці стало, і жаль юне створіння, яке ніхто, ніхто в цілому великому світі не захистив від тих заплаканих очей. Потяг її життя рушив. Але на мій подив – у зовсім невідомому напрямку….
