Три сестри разом зростали у селі одному,
І ось час настав піти їм із рідного дому.
Старша з них була лінива, не доведи Боже,
А середня така злюка, ще й на відьму схожа.
Наймолодша - працьовита, лагідна й красива.
Й ось до їхнього обійстя жінка зайшла сива:
- Збирайтеся у дорогу, бо я ваша доля,
Хочу заміж вас віддати, на те Божа воля.
Посадила дівчат в бричку ледве засіріло,
Довго їхали і в полі парубка зустріли.
Він пшеницю жне і сходу у снопи складає.
Доля старшій каже: - Ти вже чоловіка маєш.
Їдуть далі, а назустріч не хлопець - картина,
Має дуже добре серце, щирий, як дитина.
До середньої звернулась Доля: - Це для тебе.
Ось такого чоловіка тобі, доню, треба.
Поїхала Доля шляхом з меншою сестрою,
Бачать - село, в селі хата стоїть під горою.
Сумно дивляться з-під стріхи маленькі віконця,
Біля хати спить п'янезний чоловік на сонці.
- Оце й є твій наречений... - каже Доля тихо.
Менша сестра швидко в сльози: - За що таке лихо?
Чим же я, скажи на милість, прогнівила небо?
- Та... Нічим. Тільки цей хлопець пропаде без тебе.
***
Чи буває доля з нами, людьми, справедлива?
Адже кожен хоче жити у парі щасливо.
Все частіше клянем долю, а того не знаєм,
Що ділитись з іншим треба тим, що в серці маєм.