5
«Мабуть, пора поміняти мобільний оператор, бо надто дорого обходяться дзвінки, - думала Іванка, ідучи з роботи, - але… а раптом все ж колись ВІН матиме бажання мені зателефонувати. А раптом… Та що ж це за думки такі? Уже п’ять років як пройшло і він не нагадував про себе. З чого б це раптом він має про мене згадати? Не згадає… Чому ж я тоді досі засинаю із думками про нього? Чому ж я так часто плачу за ним? Чому я лю… Ні! Досить! Та що це таке?», - роздуми перервав дитячий вигук, що був більш схожим на жалісний плач.
- Ручка! Мамо, ручка…, - маленька долонька намагалась вирватись із маминої руки, яка щосили боляче її стискала. Щось аж сіпнуло біля серця, коли Іванка зрозуміла, що через власні переживання не помітила як завдала болю наймилішому створінню.
- Пробач, моя хороша, пробач мен,і я задумалась і… Вибач, донечко, - і посипались дрібні поцілунки по дитячих долонях, а сльоза все ж таки зрадницьки скотилась по щоці жінки. Дитина залилася сміхом, так як мамині губи лоскотали її шовкову шкіру.
- Я тебе так любаю… Ти така красуня,- лепотіли солодкі вуста,- коли виросту то буда така ж красива як ти. А ще …
- Ні, моя радосте, ти будеш такою ж красунею як твій тато. Надто ти на нього схожа…, - вирвалось у Іванки, але на щастя Софійка того не чула. Дитина ніколи не бачила свого батька, вона ще не досягла того віку, коли діти розпитують своїх мам про подібне. Іванка в свою чергу все більше про нього думала, чекала, надіялась.
- Мамусю, а коли прийде зі школи Максимко?
- Скоро, доню, скоро.
Максимко – десятирічний хлопчик, син від першого і єдиного шлюбу жінки. Так уже склалося життя, що у дітей були різні батьки. От тільки Син часто бачився із своїм татом, а Софійчиного ніхто так і не знав окрім самої жінки. Та й не запитували.
Так часто буває, що люди жертвують собою заради дітей. І даний випадок такий же. Хоча, можливо діти не єдина причина замкненості та постійної остороги. Але саме вони стали подальшою і чи не єдиною ціллю жінки, яка один раз оступившись платила за це уже не один рік.
Так сталося… Хочеться сказати, що це доля чи тому подібне, але чи не сама ж людина будує свою долю? Чи не ми самі обираємо один із варіантів тієї чи іншої ситуації? А вибір приходиться робити не один раз на день. І кожен такий – вибір – так чи інакше повертає життя чи то долю в якесь певне русло. І саме так усе має бути. Чи є наперед визначеними помилки, яких допускаємо? Чи є наперед спланованими наші зустрічі? В цих тисячах різних варіантах життя однієї і тієї ж людини, чи є все сплановано чиєюсь вправною рукою? Важко сказати, гадаю, що ні. Але якби не усі ці зустрічі, якби не кожна із найменших деталей, то у даному тілі, могла б бути та ж сама душа, от тільки відчувала б інакше, іншими були б погляди на все що відбувається. Чи означало б це, що була б уже не ця людина, а все разом створило б іншу. Можливо, кращу або ж гіршу. Але хто знає якою б вона була. Можливо, щасливішою, хоч і з іншою душею, нехай навіть загубленою. Та чи це правильно? Ні, вже краще пройти усі муки і випробовування тут – на землі, як опісля.
***
Пахне весною. Який же божественний аромат у повітрі. Планета у передчутті чогось незвичайного, як тоді…давно. Як і в той вечір, коли так чекалось завтрашнього дня. Тихо так. Тільки чути як два носики, один поперед іншого, сопуть уві сні. Накривши по черзі дітей, як і щовечора, біля ліжечка кожного Іванка якийсь час зупинялась і вдивлялась у сплячі оченята.
Присівши на краєчок біля Софійки, жінка погладила її по голівоньці. Русі кучері слухняно лягали під материною долонею. Їй згадалось, як вона так само перебирала кудряве волосся батька доні. Так само… таке ж саме. Ті ж зелені очі, ті ж вуста. Сльози покрили обличчя і тільки ледь помітна посмішка говорила про те, якими ж приємними є для неї ці спогади.
- Спіть, діти. Виростайте, - а сама у молитві шепотіла слова, от тільки що саме уже відомо одному тільки Всевишньому. Вона вірила у Бога, вірила так щиро як і маленька Софійка. Жінка знала, що він єдиний хто ніколи її не покине. У молитві незчулась, як повіки закрились і вона заснула там же – біля дитячих ліжок. І тільки пізно вночі прокинулась від вібрування мобільного телефону.
- Алло…
- Доброго времени суток.
- ?
- Ну, привет же. Я разбудил тебя? Прости. Или ты не узнаешь меня? Не уж так сильно изменился голос?
- Це ти?.. Ан…
- …дрей, - продовжив чоловік і розсміявся в телефон. Ноги оніміли, а голос і геть пропав. Заплющені очі і поруху не зробили, щоб відкритися, аби не сполохати сновидіння. Нехай же говорить, нехай же розливається по усій її душі, його такий рідний голос. Нехай же сниться…
- Э, ты там спишь что ли? - і знову сміх. Знову.… Ну ладно. Слушай, я тут проездом из России. Как то не хочется брать такси и ночью …,- не дослухавши до кінця його слова Іванка назвала свою адресу і, спустившись по стіні вниз , ще довго дивилась на телефон, час від часу перевіряючи його – чи дійсно був дзвінок, чи бува не примарилось. Вона знову і знову перебирала у голові кожне сказане Андрієм слово і знову перевіряла вхідні. «Я ж не сказала, щоб він приїхав, просто продиктувала адресу і вибила дзвінок. Я ж не запросила його… А чи приїде? А чому ж тоді казав оті слова останні? Я ж не дала йому договорити… Як і завжди – не дослухала», - картала себе і знову перевіряла дзвінки.
Час ішов як ніколи поволі. Тік-так…
Дзвінок у двері і… і ось ВІН – її біль і радість. Такий же як і п’ять років тому назад. Такий же недосяжний, хоч і поруч. Скільки вони так стояли одному Богові відомо, бо час зупинився остаточно. Ось вона – точка відліку, у яку так довго намагалась повернутися її пам'ять. Так хочеться торкнутися, так хочеться кинутись на шию, але ж… І нема більш ніяких але. Розчинилась у його обіймах. («…А можна на руках у Вас зомлію…?») І, наче, не було цих довгих років…
ID:
496508
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.05.2014 12:09:48
© дата внесення змiн: 15.06.2014 21:08:56
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
