Деревозламна п’ятниця блукає в пам’яті
Не очевидців, бо мить,
Коли було ламання посоха у піднебессі,
Все ж не знайшлась.
Хоча зчужіле божество з котячим поглядом
Викрикує:
«Час, аби настав вже час».
І як у цьому світі виникнуть святині?
Зібрати речі і намолювати їх?
А чим? Ефіром? Чи совістю у роздріб?
Чи,може,розливати кров на сніг,
Бо тільки взимку варто чистити світи.
Та ні, намолить Всесвіт солод - гріх.
Це крик і ніч, яка вражає тільки жахом,
Бо всю красу й любов забрали предки
Повз віки.
Повіки обважнілі, і очі кольором не значаться,
Бо сонце випалило, а швидше місяці.
Не споглядай! Нічим уже не сповниш смуток,
Ти в медальйоні помісти лиш пам’ятку про єдноймення
I.N.R.I.
