(Казка)
Далеко, десь за ріками, долинами,
За високими горами полонинами,
Серед лісу дрімучого, темного,
Стоїть замок із дубу мореного.
Там в палатах у темряві й тиші,
Де літають летючії миші,
Проживає принцеса вродлива,
Але дуже, на жаль, вередлива.
І живе там собою пишаючись.
Ні біди, а ні горя не знаючи,
А її забаганки злі й ниці
Всі виконують вірні служниці.
Слів добра і любові не знає,
По життю злую вдачу лиш має.
Вона каже - гори все в вогні,
Тільки добре було б лиш мені.
А по сусідству з замком тим
Проживає хлопчик Грім.
Не бажає слави й чину.
Він кохає ту дівчину.
Полюбив він злу принцесу
Не з простого інтересу,
А вона лице кривляє,
В дружбі йому відмовляє.
Грім відмовою не здивований,
Але грубістю вкрай схвильований.
Цілу ніч бродив без сну.
В чащу він забрів лісну.
А на галявині в темному лісі,
Де стояли кульбаби вже лисі,
Де трава соковита й духмяна,
Росла квітка жарка, полум’яна.
Їхня зустріч була випадковою
Тією порою ранковою,
Та вона доленосною стала.
Хоча квітка того ще не знала.
Вона Грома сумного побачила.
Своїм другом заочно призначила.
В реверансі йому поклонилася,
Від своїх почуттів зашарілася.
Грому також сподобалась квіточка,
Лісова одинока сиріточка.
На галявину став він ходити,
День і ніч біля неї сидіти.
Все кохання своє нерозтрачене
Він вкладав у це диво небачене.
І навіки вони подружилися.
Раділи життю, веселилися.
Юнака наче знов народили.
Немов до ворожки зводили.
І побачили зміни всі люди –
Бо веселий Грім ходить повсюди.
Це дуже дратує принцесу.
Не втямить вона інтересу –
Що відбулось з юнаком.
Чому став таким диваком.
Веселії пісні співає,
Принцеси він ніби й не знає.
Радісний ходить собі
Лиш очі блищать голубі.
Страждання свої він забув
Неначе хто свічку задув.
Незнайомі якісь почуття
Повернули жагу до життя.
Принцеса бачить, що хлопчина,
Відчайдушний молодчина,
Її краси не помічає
Своїм коханням обділяє
Покликала свою служницю,
Підстаркувату молодицю
І написала їй наказ:
Не виставлятись напоказ,
А йти таємно за тим Громом
І слідкувати поза домом
Де він гуляє і чому
Завжди так весело йому.
Служниця та була покірна.
Принцесі злій до гробу вірна.
І дочекавшись як стемніло,
Пішла робити темне діло.
Під каптуром лице сховала.
За Громом нишком слідкувала.
Щоби секрет його розкрити,
Своїй принцесі догодити.
Грім на галявину приходить,
З Вогняночки очей не зводить.
Він напува її водою
І розмовляє як з живою.
Радіє і вона життю.
Причин немає каяттю.
Пробувши з нею до світанку,
Додому йде він спозаранку.
Усе те бачила служниця,
Переодіта як чорниця.
Порвала на шматки маніжку,
Тайком позначила доріжку.
Зробивши темнії діла,
Господарці доповіла.
Принцеса квапитись не стала.
Поїла, досхочу поспала.
І ходить бідна не в собі,
Волосся рве на голові.
Вона все прагне зрозуміти:
Як тая квітка може сміти
З її тягатися красою –
З до полу довгою косою,
Із темними, як ніч, очима,
Із білими, як сніг, плечима.
Але то марні намагання
Вона не знає, що кохання,
Хоча воно й не має меж,
Коли розтопчеш, не вернеш.
Ходила вся від злості біла
І все ж нарешті не втерпіла.
Пішла вечірньою зорею
До квітки - поквитатись з нею.
Дорогу довго не шукала,
По лісі майже не блукала.
Вона ж бо знала, що доріжки
Позначені шматком маніжки.
Зла на галявину прийшла,
Ту полум’яночку знайшла.
І поламала диво-квітку
Неначе висохшую вітку.
Та не проста була Вогнянка,
А зачарована панянка.
Мала великую рідню,
А батько був Король Вогню.
Він з блискавки її створив,
Від недругів заговорив.
Хто до неї з любов’ю торкався –
Сам в любові і щасті купався,
А хто горе хотів причинити,
То тому не судилося жити.
Не довго й принцеса раділа.
Вже бігти до дому хотіла,
Але бездиханною впала.
Із білого світу пропала.
Грім зламану квітку знайшов,
Ледь з розуму він не зійшов.
Лише на хвилину спізнився.
Сльозами гіркими залився.
Не вчив Грім підступну науку,
Не встиг злу затримати руку.
Все небо дощем затягнулося,
Гілля аж до долу пригнулося,
По листю побігли краплинки.
Неначе великі сльозинки.
Дерева й кущі що є сили,
Над квіткою заголосили.
Не було чого й Грому радіти.
Почало все в очах миготіти.
Він не міг собі навіть збагнути
Як на світі таке може бути
Із якого це дива кохання
Принесло знов душі руйнування.
А болюча печаль наростала.
Бо біда ця зненацька настала.
На галявину в розпачі впав.
Заридав він, навзрид заридав.
І Володар Вогню засмутився,
Чаклувати він знов заходився.
Надихнув в неї нове життя,
Повернувши дочку з небуття.
Тільки в лісі не лишиться жити.
Вона буде по небу ходити.
Аби знову, людськеє сміття
Не зламало квітуче життя.
Так Володар Вогню порішив.
Він давно її долю вершив.
І зробив з королеви майбутньої
Знову блискавку сили могутньої.
І тепер, коли в небі негода.
Нам згадається тая пригода.
То Вогняночка у небі блукає,
А за нею Грім гірко ридає.
Та колись вони все ж обіймуться.
Під веселкою разом пройдуться..
То ж і нам сумувати не гоже,
Бо кохання завжди переможе.
Серпень 2011р.
ID:
484469
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 09.03.2014 08:40:47
© дата внесення змiн: 09.03.2014 08:40:47
автор: AlexandrV
Вкажіть причину вашої скарги
|