Методом м’яких кісток душа
Тче свою втечу крізь чагарник
Зі слів зів’ялих, немов квіти.
Квітне ніч, а день - пустельник
Рутою встеляє шлях.
Так легше йти, коли зітханням – стогоном
Лоліти зоріє смертоносної жаги розмах.
Зима ж сидить у клітці,
Наче птах із сині,
Вуста розмиті, мов би
Правди береги.
Мій сину! Усе одвічне прагне миті,
Та нині ціль сподіється не мосту,
А посту, поступу до рівності ідеї,
Яка не спільна,а лише твоя.
Лиш я із трунком забуття
Сподіюся на ліки сьогодення,
Та час мина,
Минаєш й ти,
І нам не подарована
Та нитка із моментом – відліком
Прощання,
Хоча для чого,
Якщо розмиті і вуста,
І грішні правди береги.