Втрачаємо ми час в постійному терзанні,
У муках нелюдських, у вічному страху,
Ми нарікаємо на наше безталання
В той час, як долю хтось стріча лиху.
Прожити боїмося сьогоднішній ми день,
Ми потерпаємо від всіх думок про завтра,
І мозок наш охоплює мігрень,
І поринаємо в буденну, сіру ватру.
Гадаємо про те, чого нема,
Хвилюємось за те, чого не буде…
Любові й щирості у наші дні катма,
Зате багаті ми на золото та руди.
Ми вічні в’язні власної брехні,
Бажань незмірних смирні арештанти,
Десь гинуть люди в ядерній борні,
А десь шикують королі-інфанти.
І це подвійне та зімкнуте коло
Стискається круг шиї все сильніш,
І розсуду дзвінке раніше соло
Перетворилось в бек-вокал афіш.
Раніше лицарські сріблисті шати,
Манери гарні, елегантний тон…
Тепер же вигоди мерзенні постулати
І спроби подолати Рубікон.
Та вірю я, ще можна все змінити,
Не пізно для молитви й каяття,
Ще можна в собі звіра ув’язнити,
І зупинити кровопролиття.
07.11.2012
