Помер, помер... помер поет.
Помер художник і людина,
Яку життя все ж покрутило.
Проживши ейфорію та нестерпну днину
Хіба? Хіба він був щасливий?
Мабу́ть, мабу́ть і навіть не наполовину.
В хвилину відчаю, згубивши сенс
Спасала тільки оковита
І та душа, горем залита
Лиш вила, як скажений пес.
Самотній, змо́рений, прибитий,
Він мріяв зовсім не так жити.
А де той час, як пас овець?
Просіяв спогади, немов крізь сито.
Він мертвий, хоч його не вбито.
Та як можливо було серце творче зупинити?!!!
Хіба він міг перо своє зрони́ти?
Ви дурні, офіцери та царі, то вам промити!!!, - треба було мізки.
Митцю, поетові, як боляче не було би від тої різки... владної,
Та ж не замкнуть пащеки! Не устепени́ть ідею, не забрати слово і не вкра́деш думку, мрію!
Вітер віє, сонце хай пече, не гріє!
Кров тече хай, рана най болить,
Та він зуміє! - написати.
Він посміє все обдумать та й сказати,
Бо те, що в серці неможливо закувати.
Перо поета, кісточку митця вам не зламати!
І цю війну ніколи вам не виграти,
Ви зобов’язані це знати.
Його слова, віднайдені, все рівно посмерті будуть декламувати.
(Мої думки про Т.Г.Шевченка)
10.03.2014
