- Ну де ж ти, весно? Де ти забарилась?
В чеканні я живу уже давно…
Надіюсь на твою ласкаву милість,
З душі всотати сму́ткове вино.
Його зима мені подарувала,
Та я хитких не хочу нагород,
Я хочу лиш життя, яке пізнала,
Коли пірнала в вир джерельних вод.
Сміялась щиро ти мені в обличчя,
Волоссям гралась, як мале дитя,
Летів за нами вітер по узбіччю…
Та в ті часи немає вороття…
- Ну хто тобі сказав таку дурницю? –
Мені назустріч ринула весна. –
Ще все попереду, життєву крицю
Ти викуєш із зоряного дна!
Повір мені, ще вистачить нам часу,
Щоб знов відчути повноту життя,
Я буду в серденьку, з тобою разом,
І повернуться чисті почуття!
Я постелю в душі безмежний рай,
Щоб солодко тобі і взимку спа́лось,
Буятиме лункий світ-водограй,
Щоб пахощі солодкі в ньому слались.
Я подарую віру в світлу долю,
До кожної хвилиночки любов,
Як забажаєш, матимеш ти волю
Вертатися до мене знов і знов!
- О, дякую тобі, розкішна панно,
За всі дари, за щастя буревій,
Я кожну мить плекатиму старанно
В душі і серці ніжний погляд твій!
2011 р.