Приклади своє серце до всіх тих слів, які чинив був.
А начиння несправджене помісти на видноколі
Знаків усіх минулих діб.
Хай нагадують про жертовність
Усіх ночей, які страчували
Принаджений лік.
А здалеку таки чуєш голос,
Що голосить:
«Скільки повз мене протекло рік!».
А куди текли, течуть – ніхто не знає.
Води часу вимели усі
Хвилі тонулих кіс.
Я між нами покладу меча,
І король, чигаючи на розплату,
Возвеличить саме наш топос – ліс.
Саме нас возвеличить час.
Хоча, яке йому діло нині,
Коли по днині співа голос незрілих панахид,
Коли він утікає повз
Риси
Відбитків
Смертності,
Бо відвертості
Лежать розчахнуті
На долівці
Лютневих плит.
Кладовище омиває береги
Незустрічі,
Виклика з надр кохані слова.
Тільки пізно,
Ох, як пізно,
Коли до тебе волає мовчанням
Камінь,
А не усміхнено ніжиться
Думкою зорепадності
Голова
Та чоло з принадних
Святинь,
Де вуста – це ворота,
А ти - єство подорожнього -
Слухача.