Ілюстрація 9 (24.05.1998) Нелюдська особистість: резервація для занадто розумних
Під ранок був викинутий із сну у стан входження в Іншу особистість. Усвідомлював своє Я, але не як Віктор.
Є Світ, де люди мають різку диференціацію по своїм інтелектуально-розумовим здібностям. Я, абориген цього Світу, маю неймовірно високий показник у 1000 одиниць. Але ретельно це приховую, бо звичайні люди не переходять межу 100, а мені не хочеться мати неприємності. Та це дуже тяжко приховати.
На вулиці мене хапають військові та засовують у велику клітку на колесах. Там вже багато людей. Нас кудись везуть. Я мовчки дивлюсь на колег по нещастю і розумію, що це люди, у яких показник вийшов далеко за межі 100, але не наблизився ще до 500.
Нас вивантажують із клітки у резервації. Це велика територія, що обнесена. Посередині є гарний садок, красиві дерева і багато квітів, співають птахи. Про периметру суцільні стіни одного грандіозного будинку на 3 поверхи, вікна якого виходять у цей великий /кратер/двір. А назовні - глухі стіни.
Колись це була резервація, де ті, що мали показник 100 одиниць, тримали людей з показниками до 10 одиниць. Вони тут щасливо відокремлено жили. Поки не щезли, бо вимерли.
Тепер нас сюди посадили.
Ми гуляємо по цій території. У мене на шиї висіть махровий рушник, бо я, здається, скоро буду купатися. А може вже скупався? Здається, це так.
Я іду серед дерев і згадую, як солдати схопили нас та запхали у клітку. Подумки бачу, як схопили одну мою знайому, коли вона йшла разом із своїм хлопцем. Його відкинули, бо у нього з показниками все гаразд. Але хлопець прослизнув, я бачив, у клітку. Думаю: "Цікаво. Він залишився зі своєю коханою? Чи перед тим, як нас сюди скинули, ще раз перевіряють показники?" У мене не перевіряли.
Усвідомлюю, що я машинально йду до групки людей, що, гуляючи, сходяться. Наближаюсь до них і розумію, що це є люди, у яких показник вищий за 500. Я дивлюсь на них, вони дивляться на мене, дивимося один на одного, і розуміємо без слів та думок один одного і всіх. Відходимо до середини двору, щоб стіни/вікна наших спалень були подалі.
Ми розмовляємо про якісь банальності, але це для тих, хто слідкує за нами, а ми знаємо, що слідкують. Домовляємося утворити клуб любителів чогось там... Це дозволяється.
Кожний з нас вільно бачить та знає суть кожного. Я маю показник 1000 - це зараз максимум. Хтось має трохи менше 500 - це мінімум серед нас. Але ми це тільки констатуємо, бо моя зверхність дає мені право лише бути диригентом. І не більше.
Ми ясно та однозначно миттю приймаємо рішення, по якому необхідно цей резерват зламати, відкидаючи намір загнати у цей концтабір тих, хто нас загнав в нього, бо нас, з показником вище 500, зараз декілька десятків серед десятків тисяч з показником вище 100, а звичайних людей - мільйони.
План, як це зробити, миттю створений, схвалений, прорахований у всіх варіантах та варіаціях, запрогнозований і ми вже задіяли його виконання.
Посміхаючись, радісно кидаючи якісь речення, дружньо стукаючи один одного по плечам, ми розходимося.
Я відходжу від усіх. Іду сам, і усвідомлюю,що існую в багатьох площинах: в цьому Світі, у псевдосні та у нашій Реальності, бо чую все навколо себе, а пальці моїх рук ретельно обмацують простирадло, чую як дружина вовтузиться із Дарієм, а Світозар тихо щасливо похропує.
Ілюстрація 10 (11.11.1998) Пророк
Усвідомлюю себе розумною нелюдською істотою. Кожна така одинична істота самостійна, є особистістю, але в той самий час ми всі складаємо Єдність, ми - Єдність. На цю Єдність насувається не окреслена Загроза для існування, але всі особистості Єдності не розуміють цього, не усвідомлюють.
Раптом в мене зверху, по діагоналі ліворуч, немов входить/вривається розмите яскраве марево/промінь. Воно/він заповнює мої груди. Я починаю від цього сяяти із середини. Всі особистості здивовано та приголомшливо дивляться на мене, але я спокійний. Знаю, що у мене немає голови, але я все єдино все бачу мов очима. У мене немає рук та ніг, але я повний сил та здоров'я, я рухлива розумна істота.
Переді мною на відстані метра півтора поступово утворюється вторинне сяйво. І вже неможливо зрозуміти - це я його утворив чи воно само утворилося. Напроти мене воно розгортається блідо-помаранчеве-жовто-білою плямою, краї якої поступово тануть у бік золотаво-коричневого кольору, який переростає у звичайний сіро-сріблясто-біло-розмитий колір звичайного простору, в якому деінде проскакують зелені смуги/сполохи, мов рослини промальовуються.
Разом з цією плямою я вже возношусь і знаходжусь над тілами усіх, вони мене немов дивляться знизу і ліворуч. Я бачу/відчуваю лише їх погляди. Їх емоції мені зрозумілі: час від часу серед нас таке явище відбувається, але дуже рідко. Здивування усіх.
Хочу подумати: "Чому саме я?". І зразу спокійно перекреслюю це хотіння/питання.
Пляма, що розташувалася напроти мене, не втрачаючи свого кольору, забарвлення і розміру, начебто твердіє і дійсно стає твердою як стіна. Матеріалізується. Я піднімаю не окреслений еквівалент лівої руки людини, піднімаю еквівалент голови підборіддям догори і починаю Проголошувати. Це Проголошення народжується в моїх нібито грудях поза моєю волею і викидається уверх через якійсь тунель в еквівалентній голові. Мій голос міцний, урочистий та сильний, бо я Проголошую так, як це роблять Пророки. Я і є Пророк.
Але одноразово з цим в стіні, яка була нещодавно плямою, я викарбовую своїм голосом текст. Кожне слово мого Проголошення фіксується на стіні системою писання. Це щось на зразок логічного формулювання людськими математичними формулами. Ця мова ясна, однозначна і проста. Знаки мов вдруковуються у вигляді заглиблень в стіні. Вони мовою притч, але напис робиться іншою. Між цими мовами, а вірніше - двома різними засобами фіксації, немає ніякої різниці, але є ключ переходу між ними.
Уважно вдивляюся у текст, що викарбовується.
Першій розділ говорить чому і для чого загинула моя дитина. Спокійно сприймаю пояснення, хоча зовсім недавно я точно так, як і інші істоти/особистості, був переповнений горем та нездатністю хоча б щось зрозуміти в цій трагедії.
Другий розділ розповідає мені про мене: хто я, навіщо я, чому став таким як є, для чого я існую.
Третій розділ говорить про наближення Катастрофи, про саму Катастрофу, про причини її появи. Дається пояснення, що Катастрофу можна пом'якшити, значно пом'якшити - все дається у вигляді інструкції що саме слід робити для цього.
Я закінчую Проголошення/Карбування. І по мірі цього закінчення, повільно спочатку, в мені наростає біль/розпач/безсилля/сум/печаль, а потім усвідомлення того, що я - людина. Не істота/особистість, а людина, бо перше кудись щезає, а друга проявляється.
Закінчивши Проголошення/Карбування, я якось нібито падаю/перелітаю ліворуч та вниз, до спільності істот. Але опиняюсь сидячим в кріслі і сам на себе дивлюсь людськими очима. При цьому я себе усвідомлюю Віктором, лежачим на ліжку. Я чую, як тихо хникає у розпачі Світозар, як дружина тихо питає у нього чого він плаче, а він говорить, що не знає. Але я - істота Єдності, кричу думкою: "Запитайте мене! Запитайте! Необхідно зробити крок від Проголошення до Карбування, і прочитати останнє! Адже Катастрофа висіть над Єдністю істот!"
Ніхто мне ні про що не питає. Всі вже забули про мене. Я для них вже ніщо. Тоді я подумки, на повний голос, кричу: "Я не можу інакше назвати Ключ! Запитайте мене! Адже я вже починаю забувати те, що Викарбував!"
Мовчання.
Вони вже мене не бачать, не чують, нехтують мною. А в мені біль/розпач/сум та печаль робляться нестерпно сильними, пекучими. І тоді я вирішую за своєю ініціативою говорити, починаю, але це різко прискорює моє забування. З'являється розуміння, що все це я вже відчуваю тільки як людина, хоча і продовжую бачити/відчувати як істота Єдності, бути серед тих істот...
Зі стогоном розплющую очі. Ніч. Світозар не спить. Дружина говорить з ним. Дарій тих посапує носом - у другого нашого сина простуда. А я в душі продовжую тримати біль/розпач/безсилля. І сльози на очах.
ID:
459908
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.11.2013 19:35:24
© дата внесення змiн: 11.11.2013 19:35:24
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
ості, реальності й нереальності.
