06.11.2013* 16:55
Виклав на стіл записи за 1991 рік і навіть здивувався: невже це я дійсно так насичено жив в той рік? Переді мною лежать: блокноти - 2 тонких і 3 товстих, 16 зошитів по 48 сторінок, 2 товсті папки з картами, схемами та малюнками. А ще були вірші. І це при тому, що я ще і проектував і, таким чином, заробляв якісь гроші.
Життя кожної людини є комплексним явищем, його неможливо розчленувати на окремі складові, але це єдиний засіб, при всій штучності такої операції, максимально скоротити розповідь. саме тому я і визначив, що в моїй розповіді будуть блоки - зараз я нарахував їх 10.
Блок "БУДЕННЕ ЖИТТЯ"
Можливість ночувати в майстерні втратив, бо мій директор кооперативу перехопив її у власника і зробив там офіс. Моє робоче місце залишилося недоторкане і це давало радість, але тепер я змушений був знову і знову ночувати дома не кухні, витираючи перед тим сморідну калюжу після Пилипівни, яка тепер тупо і непорушно по декілька годин сиділа на одному і тому ж місці. Ті, що Вели мене, почали виганяти із цієї квартири. Я і радий був би піти, але куди?
Так, я вже отримав повідомлення про те, що мене, як ветерана війни, "опустили парашутистом" в кооператив на Троєщині з однокімнатною квартирою. Навіть вже перший внесок заплатив. Але жити ж треба десь зараз!
Запис в блокноті:
"17.02.1991.
Я прокинувся від страшенної пекучої болі у лівому суглобі між ногою і тазом. Біль біла вздовж ноги, збиралася у шар у колінній чашці, била у вигін підошви ноги, а потім по діагоналі у великий палець.
Я ніби-то почув: "Читай свою молитву!". В усякому випадку, я почав читати Ісусову молитву. І відчув, як на протязі молитви з'являються 2-3 пульсації підвищення болі. Я аж почав вигинатися. Застогнав мимоволі.
"Читай!" - Хтось спокійно, врівноважено та знаючи, немов лікар-велетень професійно біля хворого з нікчемною, але болючою хворобою, Хтось сказав це.
Я продовжував читати. Перед закритими очима миготіння. І раптом я зрозумів, що це ритмічне миготіння синхронізується із епілептичним дрижанням холодильника.
"Це ілюстрація того, де ти спиш. Дуже брудне місце!"
Мовчу, бо знаю: правда, це - так. Тепер розумію, чому мене так наполегливо виганяють звідси.
... Біль продовжувала мене бити немов електричним струмом. Хтось, а я саме так сприймав: Хтось, сказав: "Це чистка. Ти довго знаходишся в багнюці. Ти під Захистом, але натягнув на себе гидоту. Терпи! Читай молитву!"
І я читав. Поступово прискорив темп читання. А біль йшла і йшла. Нарешті вона почала сходити."
Спасіння прийшло із неочікуваної сторони - Петро Гончар запропонував трохи пожити в його майстерні. На Андріївському узвозі, ліворуч, досі стоїть двоповерховий будиночок на підході до театру "Колесо", якщо спускатися по Узвозу на Поділ. У навпіл підвальному поверсі був розташований магазин творчих гончарних виробів з назвою "Гончарі", а на другому, зі входом з двору, була майстерня художника Петра Гончара, сина відомого борця за незалежність України та за її культурний спадок Івана Гончара. Зараз у Києві є Музей народного мистецтва імені Івана Гончара, директором якого є Петро Гончар. Магазин ніяк не був пов'язаний із цим сімейством.
Петро сказав мені, що його сини тільки через 3 місяці закінчують навчання, саме тоді майстерня буде їм потрібна, а поки що... Два сина Петра та Ніни Матвієнко навчалися в Художньому інституті.
Добу пробув у брата Валентина, а 13 березня я вже перебрався до майстерні Петра. І три місяці я жив щасливо , хоча грошей у мене було обмаль. Досі пам'ятаю, як на свій день народження, 17 березня, я сидів за столом у спаленці при великій залі майстерні, дивися у віконце на Андріївський узвіз, з'їв капустяний лист та шматок хліба, запиваючи чаєм, отримав по Контакту поздоровчій малюнок та вірш у розсип, бо треба було упорядковувати строки, що йшли навалом, безсистемно, як я помолився, глядячи на рідкісну старовину ікону Ісуса, яка висіла на стіні, і ліг спати.
Моє щастя полягало ще і в тому, що я спілкувався із сім'єю Петра/Ніни. Українська інтелігента сім'я височайшої культури, перед якою я завжди ніяковів, була проста і щира у спілкуванні. Ніна, до того ж має сенсорні здібності і тому з нею було особливо цікаво спілкуватися.
В цей блок необхідно включити і спілкування із сином Баженом.
Коли він зрозумів, що я змушений піти, то його відношення до мене та до матері стало різним. Я розумів, що син опинився між молотом та ковадлом, але змінити нічого не міг. І він не приховував негативне ставлення до матері. Я завжди говорив йому: "Сину! Ти можеш не поважати її як людину, але це твоя мати, тому ти повинен бути з нею поштивим!" - "Навіть коли вона лається?" - "Чому? Ти щось накоїв?" - "Еге ж, влаштував веселе життя її коханцю Кагановичу!" - "Сину..." - "Батьку! Я краще знаю!" Що тут можна було говорити?
При цьому у сина нарощувалися Сенсорні здібності, хоча я нічого не робив для цього. Це тепер я знаю, що такі люди як я є своєрідними генераторами розкриття Сенсорних здібностей у інших. Достатньо спілкування.
Один раз мені в майстерню подзвонила мати Бажена і сказала: "Твій син хворий! Мені треба поїхати по справам на добу. То приїжджай, будеш з ним." Приїхав. У сина висока температура, жар, горить весь, нудить його. І я сидів всю ніч біля нього та молився. На ранок його почало відпускати, а в 9:00 він вже скакав по кімнаті.
Продовжував забирати його у п'ятницю на вихідні. Прийшли на дитячий майданчик біля пам'ятника Шевченка. Він хвацько лазив по металевим структурам. Я вирішив почистися сонечком, бо пекло за вухом. Молився, дивився на сонце. Стало легше. Згадав, що граючи, нещодавно запитав у сина про моє третє око. І він сказав:
- Око чорне, а за вухом біле.
Підходжу і питаю:
- А що тепер?
- Червоне і чорне.
Виходимо із Університетського парку, бо направляємося на Андріївський узвіз.
- А зараз?
- Все те саме.
- Та я ж чистився дивлячись на сонечко!
- Ха! Кожний екстрасенс знає, що так чорнота натягується!
- А куди треба дивитися?
- На небо!
- А звідки ти це знаєш?
- Я запитав у Господа.
- Ти спілкуєшся з Господом?
- Еге ж. Я питаю: "Господи, скажи, будь ласка, ..., а він відповідає.
- А як ти дізнався про Господа? Я ж нічого тобі не говорив.
- А пам'ятаєш як ти мне лікував всю ніч і молився? То я і почув.
- Як? Я ж молився подумки, не в голос!
- А яке це має значення?
Ще одна картинка.
- Папу, а космічні звірі завжди такі?
- Які? Чому ти про це говориш? - я в цей час мав Контакт.
- Бо ти розмовляєш з таким звіром.
Я розпрямився. Подивився на сина. В цей час у мене запрацювала точка Шиви.
- А зараз з ким я говорю?
- Як з ким? З Богом.
- А раніше?
- З космічним вовком.
Таких розмов було багато. Зараз син вищий за мене, міцний здоров'як, має дружину і доньку, має гарні Сенсорні здібності, але ними не користується, бо живе суто реальним повнокровним життям. І робить це гарно, розумно.
Коли закінчувався термін мого проживання в майстерні Петра Гончара, я почав бідкатися: куди іти? І тут мені подзвонив архітектор Петро Павлович Кедровський, колега по КІБІ, і запропонував пожити у нього у флігелі, який пустував. Мені залишалося тільки посміхнутися: мене доводять до краю, а потім порятунок приходить сам по собі, як чудо.
18:25
ID:
458922
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.11.2013 18:34:40
© дата внесення змiн: 06.11.2013 18:34:40
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
