До Феліції.
Усі спроби перекопати поле минулого перетворились на розуміння того, що треба новий інвентар для цього та більш сильні руки. Руки та рамена, облишені відтінком могуття тіла, тліли під час прокладання нових доріг. Та і самі дороги з’являлись лише смужкою їхнього попелу. Згодом новий час походжав, понуривши голову. Здавалось, така вузька стежка. Тому, не зумівши побачити щось вершинне у малому, він зробив із себе жертву трагедії. Відтоді його діти народжувались недолугими, потворними як зовні, так і всередині. Просто із жалем до себе вбиваєш внутрішнього бога, його відтінки, прояви.
Лише жінка, що любила тебе, приносила із собою випнуті плоди тіла, вологу лона, яке прагнуло нових витворів – потомств. А ти, жадаючи кращих днів, кам’янів. Зрештою, твоя кохана теж зітліла, згасла. Пісень вона більше не складала, лише розчісувала своє довге волосся, навіть розплітала з кожним днем все більше косу. А одного дня зникла назавжди.
Дерева у твоєму садку почали скидати таємниці. Вони гнили, бо ніхто їх не прагнув. Кому треба істини, якщо маєш безліч нібито цікавих занять.
Час теж втратив годинникові стрілки. Тоді людство почало марити минулим, змішувати його з теперішнім. Про майбутнє усі забули. Поля тріпотіли подряпинами від відсутності кроків – походжань.
Я ж, розуміючи гореносність нашої доби, підношу (с)карбування тебе до рівня молитви. Ти чула коли – небудь молитву індивіда, який не вірить у обожнений абсолют? Якщо ні, то слухай. Звуки її – це крики птахів у піднебессі, стогін гір на світанку, гул грому навесні. До тебе я молюся голосом природи. А люблю її тому, що всюди – ти.