Гарячі проміння сонця , вже зігрівали землю,та на вулиці не було тепло. Ще холодні звуки повітря обіймали нас,за плечі.
Щоранку, я відчиняла вікно і ніжно протягувала руки світові , посміхаючись грайливим «зайчикам» із неба. Уперше мене переповнювало почуття чогось незвично… такого дивно. Щовечора розмірковуючи, завжди щось записувала у свій потертий блокнот та пила каву. Перед сном - трясло, ніби кидали думки, моє тіло в прогорілі мрії і тихо насміхались. Це повторювалось що ранку…щовесни вже кілька років. Часом я переслідувала свої кроки і напролом виривалась вперед . Дивно, бути попереду своїх думок мені ніколи не вдавалось! Навряд чи вдасться, попіл обгорілих мрій, залишаються тліти. Ніжно пекти на молодих ступнях . Від однієї думки про смерть, лиш від думки… за одну секунду – вогонь і у моїй голові яскраве видовище захоронення мого тіла. Я уявляю все до дрібниці : «біла сукня (ніби я наречена), чомусь білі троянди..(з тих пір,коли я залишила свого колишнього ,я їх ненавиджу!). Ні рідних,ні друзів, ні знайомих,мабуть прощатися зі мною,немає необхідності! Лиш кілька десятків незнайомих мені облич, які тихо заливаються слізьми, а я лежу і посміхаюсь . Мені зручно,приємно , мене наповнюють відчуття свіжого, нового запалу легкості. У венах – дивна кольорова кров. А серце – квітка!»
Від такого, уявного потоку , я ледь вдихаю повітр*я, частинки якого поміж мене . Мої руки тремтять, не зрозуміло від чого і ледь відчутний біль. Біль від опіків!
Цікаво, що ж на справді відчувають люди на власному похороні?! Біль чи ейфорію? !