Пекло – це усі інші.
Такі непризвичаєні до ходу саме твоїх думок.
О, людино! Ти так прагнеш символів
Старої вишні,
Але навіть не в змозі виплекати
Чуттів верболіз.
Зате в кожному наступному -
Понурий сивий ліс.
Усі дощі озвуться голосом
Тихих і самотніх замків.
Їм затишно серед вільних піль,
Але потім пил витончить їх до руїн.
Ти прийдеш, моя жінко, із серпанками
Кривавих загострених місяців.
І рватимеш нитки невартих розмов
Навіки, на незалежні віки,
А хто хапатиме залежність за подоли
Шат злиденних,
Той залишиться і без своєї руки.
Таки правда, що голоси
Врешті – решт озвуться мовчанням.
Навіть любов, вирішивши відсутність
Схилу до слухача,
Подарує обмін зі(р)ницями
На видноколі пристрасті
В танці земної роси.
Я ж тобі приноситиму любі пахощі для ….,
Щоби переінакшити сум довжиною
Заквітчання іменем чоловіка коси.
Але ця чужість вимете мої минулі принади.
І розпеченням наших листів
Я приборкаю той тлум
Негідних уже для віку форми рим.
Осінь січе мою залежність листям,
Переводить усю радість на незрілий сум.
Якщо ж є ця вершинна вигадка,
То хай вкаменує мою святковість,
Мою молодість,
Щоби в мені не жевріло
Твоє, надто злівіле ім’я.
Але враз тече слово – гіркота
Шепотінням:
«Бійся округи на лоні тихо-зими».
Бо тоді, у час реквієму природи,
Немає слів для окреслень «ми».
Все пливтиме крижаною водою,
Все обмежить тебе збі(о)ліло до
Часу юнки – далекої - поки весни.
