Сліпуче сонце знову без дозволу заглянуло, а точніше, нахабно ввірвалося в мою кімнату, тим самим вивівши мене з стану трансового і безпам'ятного сну. Я напевно в мільйонний раз побачив на стіні вже знайому картину, яка "била" мене по моїх зорових органах щодня і вже встигла добряче остогиднути. "Дев'ятий вал" був дешевою копію славнозвісного оригіналу і тому не була варта навіть розмови про неї, не те, що уваги. Вицвітша фарба, пожовкле від часу, пилюки та зневажаючих поглядів полотно, стара дубова рама з лаковим покриттям, яке встигло добряче злущитися, відігравала роль фундаменту для павучих помешкань. Саме по цих причинах вона ніяк не вражала своєю зовнішністю. Проте, недивлячись на якість і стан цього, так би мовити "шедевру" він вдало виконував свою місію, яка полягала в тому, щоб прикривати дирку в стіні, яка з'явилася внаслідок, невдалого початого мною, ремонту. Коли я підводився з ліжка, то робив це з надзвичайною обережністю і неперевершеним вмінням тибетського монаха. Ні, не тому, що воно могло від будь-якого зайвого руху розвалитися, а тому, що воно жахливо скрипіло, і я ризикував цим самим розбудити мою дівчину, в якої, на відміну від мене, сьогодні вихідний. Як і завжди, першою справою я вирушив на кухню, поставив чайник, по дорозі до балкону закурив сигарету і засік на своєму годиннику рівно дві хвилини і п'ятдесят секунд. Це час, коли вода в чайнику встигає досягнути потрібної температури, але не встигає змусити металеву посудину свистіти на всю квартиру. Я ніколи не любив будити свою кохану тоді, коли в неї був законний відпочинок, тому і старався бути тихішим ніж професійний грабіжник чи японський ніндзя. І до сьогоднішнього часу, це в мене виходило добре, поки по дорозі на кухню я не умудрився випадково зачепити вазон, який поодиноко красувався на підвіконні і був єдиним джерелом чистого повітря в нашій халупі і єдиним фільтром для, вже використаного, кисню. В тій ранковій тиші, сила шуму від його падіння, нагадувала вибух декількох кілограмів тротилу. Наслідки були цілком передбачувані.
-Милий, це ти? - почув я із сусідньої кімнати ще сонний голос Лілі.
-Так, це я. Вибач. Спи, не переймайся. - відповів я з хвилюванням в голосі.
Після закінчення мікро-діалогу, я, з лицем дев'ятирічного школяра, який розбив м'ячем вікно учительскої, прийнявся поспіхом згрібати руками землю і засипати її назад у горщик, з думкою, що Ліля не побачить. Поки я був занурений в прибирання, на кухні, синіючи від натуги, свистів чайник, бажаючи донести до мого зхвильованого мозку, що вода вже закипіла. Залишивши перевернуту на підлозі посудину для нещасної рослини і розсипаний по всій кімнаті чорнозем, я рванув на кухну, щоб припинити, зловісний і ріжучий вуха, звук розлюченого чайника.
Виконавши всі ранкові обов'язки, які включали в себе сніданок, приведення себе до порядку і фінальний поцілунок Лілі, яка ще спала, в щоку, я побіг на роботу.
Працював я звичайним журналістом в банальній "жовтій" газетці, яка писала брехливі статті про відомих та невідомих чиновників та державослужбовців нашого міста. Інколи де-не-де проскакувала колонка з ідеями для дому та саду чи рецептами страв або "омолоджуючих" косметичних масок, в дію яких, свято вірили читачки за 50 і в більшості саме вони були ініціаторками та авторками подібних порад. Я високо цінувався в редакції за свою креативність і любов до своєї посади. Я був наполегливим, за що любив частенько отримував по морді від двометрових бодігардів, хазяїнами яких, були високопосадовці, котрим я хотів поставити декілька компрометуючих запитань. Не дивлячись на це все, я любив свою професію, хоча зарплата не надто дозволяла тихими вечорами планувати на яке саме море вирушити цієї зими, який автомобіль купити дружині на день народження чи, наприклад, яку фірму телефону придбати взамін того, який я замовив минулого місяця і який вже встиг мені набриднути. Як би там не було, головне стабільність. А вона в мене була. Напевно мені неймовірно пощастило, тому що моїй персоні вчасно виплачують заробітню плату, я знаю, що не помру зі своєю дівчиною з голоду, і знаю, що можу спільними з Лілею зусилями сплатити за квартплату. Адже вона теж не сидить без діла, а працює секретаркою в якійсь фірмі з купівлі-продажу нерухомості. Теж професія як то кажуть "не ахті" але все ж хоч щось. Звісно, вона заробляє трішки більше ніж я (дивно, що звичайни секретар отримує більше, ніж журналіст і дивно, що в цій фразі я не відчув запаху егоїзму) але це не змушує мене ніяковіти від цього, тим більше, вона ніколи мене цим не "колола". Всі наші прибутки, були спільними. Ні вона, ні я, не мали права витратити їх, якщо хтось з нас не знав про це. Нам жилося надзвичайно добре. Навіть занадто. З одруженням ми вирішили трішки зачекати. Не знаю чому, але рішення було саме таким. За три роки спільного життя, ми сварилися десь, максимум, сім разів. Дехто з наших друзів казав, що це затишшя перед бурею. Хоча симптомів так званої "бурі" не було видно вже давно і вітер сварки теж був давнім гостем.
Днина сьогодні видалася досить легкою по тій простій причині, що в директорки цієї ночі народився онук , тому ми цілий день, від 8:00 до 17:00 веселилися, оскільки вона принесла непоганий "могорич" в честь появи нового чада в її родині і оголосила неофіційний вихідний. Все було круто. Атмосфера свята панувала повсюди,в кожному закутку і не давала нікому сумувати чи задуматися про погане. Навіть якби в нашій редакції були миші, чи інші шкідники, то і ті б напевно вдалися до танцю. Чимось це все нагадувало примітивний і дешевий корпоратив але все ж таки, ми перебували в стані легкої ейфорії та задоволення. За тих декілька годин, я встиг неодноразово заглянути в телефон і не один раз прочитати нові SMS від абонента "Ліля" зміст яких я міг передбачити, як тільки отримував змогу прочитати ім'я відправника. Це повідомлення не було винятком і містило в собі знайомі слова "Я люблю тебе мій хороший=*" котрі будуть робити мені приємно стільки, скільки я буду їх читати. Хоч вони і були всі практично одинаковими, це не заважало мені ознайомлюватися з ними наче вперше. Щоразу мене переповнювало відчуття ще "зеленого" школяра, якого вперше поцілувала дівчинка. Трішки повеселившись, я ще раз привітав Наталію Степанівну (як ви зрозуміли, це моя директорка) з появою онука і покинув свій колектив. Як завжди, по дорозі додому, я зателефонував Лілі, щоб запитати чи купити щось до вечері. Відповідь була та ж, що і завжди тому мій полягав в покупці хліба (обов'язково білого різаного) вершкового та шоколадного масла, майонезу, деяких овочів і, головне незабути, каву, яка вже майже закінчилася. Деякі пункти я чув, кожних два дні, тому міг і не дзвонити. Але я це роблю завжди, просто так, принципово. Хоча самого себе обдурити неможливо. Я телефоную не тому, щоб запитати про покупки, а для того, щоб почути її голос, який мене заспокоював.
По дорозі додому, з навушниками в вухах, я побачив бігборд з рекламою. Не знаю чому я звернув на нього увагу, в переважній більшості вони для мене невидимі, але ось цей мене зацікавив по особливому. "Вперше в нашому місті, на місцевому стадіоні "Арена Львів", 30.06.2012 о 20:00, відбудеться виступ гурту "Zdob si Zdub" Довідки та квитки за телефоном." Інколи, на вихідних, я мав змогу побачити, як моя дівчина стрибає по кімнаті під їхню пісню "Видели ночь" текст якої вже і сам встиг вивчити. Щоб якось спокутувати свою провину за знищений вазон, я вирішив зробити їй подарунок і тому купив два квитки на концерт. Живемо один раз і я подумав, що час від часу можна довзолити собі розважитися. Ліля вже почала дзвонити, тому, що я затримувався на добрячих дві години і мої слова про те, що в магазині черга, не надто заспокоювали її і вона в них не дуже вірила. Згідний, дурна відмовка. Моє повернення додому, було подібним до того, як чоловік повертається з тривалої і кривавої війни. Як тільки я відчинив двері, мені на шию кинулася моя кохана дівчина. Це було надзвичайно приємно і я усвідомив, що я скучив за такими моментами.
- Я вже думала, що сталося щось серйозне. Де ти так довго був? - з зацікавленням і з піщинкою хвилювання в очах, запитала кохана.
-Розумієш, як ти вже напевно побачила, я розбив горщик із твоїм спатифіломом.
-Спатіфілумом - усміхнувшись, різко переправила і продовжила слухати.
-Це немає різниці. Словом, я хотів якось виправити свою провину і замолити свої гріхи, тому...я...-недоговоривши до кінця, просто витягнув квитки з кишені і помахав перед її обличчям.
Вона вирвала їх з рук, секунда тиші і...вибух емоцій всесвітнього масштабу. Вона почала пищати, кричати, цілувати мене, вистрибнула на мене і повторяла одне слово "Дякую". Я зрозумів, що з подарунком не прогадав і через 5 днів, нас чекає незабутніх чотири години музичного задоволення. Після того, як вона заспокоїлася свій радісний марафон по кімнатах, ми вирішили нарешті повечеряти і завалитися на наше улюблене ліжко з метою відпочинку, перед дешевим телевізором "Futachi" який, судячи з назви, був китайцем. Минали години веселої бесіди на фоні працюючого кіноапарату і ми незчулися, як заснули. Квитки в свою чергу встигли за ніч зовсім трішечки припасти пилюкою, але їм знайшлося місце в моєму гаманці, щоб ненароком їх не загубити. Минуло три дні, виступ повинен бути післязавтра, а до того часу все йшло своєю течією.
І ось, прийшов день істинни, а саме день концерту. Перед виступом, ми заїхали до мене в редакцію, щоб я зміг відпроситися на один день. В тому, що я отримаю "зелене світло" я і не сумнівався, тому що за цілий рік я жодного разу не брав відпустки. Після одобрення моїх намірів шефинею (ми її з колективом так називав позаочі)ми оббігали всі колекційні магазини аби знайти будь-яку футболку, куртку чи ще якусь символіку та атрибутику групи. Наші пошуки зійшли нанівець, оскільки ніде не було жодного одягу, браслету або постеру з назвою групи. Трішки розчаровані ми вирушили на стадіон, де простояли приблизно півтори години в черзі. Але наше очікування винагородилося, ми нарешті потрапили на територію, знайшли свою фан-зону і почали чекати виходу на сцену наших кумирів. Всі, абсолютно одночасно, вигукували назву групи. В момент коли під вибух аплодисментів і під фонтани маленьких феєрверків, з'явивилися ВОНИ, я думав, що мені закровточать вуха. В Лілі з радощів покотилися сльози і вона несамовито почала кричати, підтримуючи іншу біомасу фанатів. А що ж я? Я теж почав псувати свої голосові зв'язки з диким азартом, свистіти і вигукувати теж, що і всі, практично витискаючи з себе з величезними труднощами і невеличкою долю сумніву, щодо правильності вимови назви бенду. Ніхто не звертав уваги на те, що я кричав, тому я зробив висновки, що я, або все ж таки правильно вигукував прокляте "Zdob Si Zdub", або ж, всі зконцентрували увагу на головній причині дійства і їм не було нінайменшого діла до мене і до того, що, я з вереском і зриванням голосу, верещав. Швидше за все, що це був другий варіант. Хто ж буде брати до уваги хлопця, одітого в потерті джинси, молодіжну сорочку підкачану до ліктів, кольору якої я і сам не знав. На голові було щось, що нагадувало вибух вакуумної бомби в тропічних лісах Індії, оскільки моя довжина волосся відповідала істинному рокерському стилю. Вони крутилися на рівні з плечима і були зкуйовджені моєю супутницею, коли вона мене цілувала. Атмосфера під час виступу панувала така, ніби ми не на чотирьохгодинному концерті, а на фестивалі "Rock am Ring" про який мені постійно торочила майбутня дружина. Всі трісли головами б'ючи мене волоссям по обличчю, підспівували кожну композицію. Знаходилися такі, які навіть влаштовували "слеми" в центрі натовпу. Я ніколи раніше не був на подібних заходах, на відміну від Лілі, тому все, що відбувалося на території стадіону, мені було в дивину. Проте, я швидко адаптувався і став отримувати кайф від живої музики і прекрасного виконання, як інструментального так і вокального. Десь на середині концерту, я взяв кохану на шию, щоб вона мала змогу краще роздивитися учасників гурту і опинитися в центрі, ну або ж на краю, уваги її кумирів. Як я вже казав, все було просто неперевершенно або, я навіть сказав би, божественно.
Після виступу, ми, втомленні, голодні але все ж таки, задоволенні, вирушили додому, щоб гарно повечеряти та відпочити. Оскільки вже було пізно, 00:30, я вирішив викликати нам таксі, знехтувавши тим самим нашою задумкою, суть якої була в поверненні додому на власних двох, згадуючи моменти з виступу. На половині дороги, я сказав водію зупинитися навпроти нічного магазинчинку, аби я забіг і купив чогось смечненького. Оскільки по дорозі Ліля заснула, я вирішив не будити її, тому сам швиденько вистрибнув з машини і побіг за покупками. Подивившись, що в гаманці ще щось є, я взяв маленьке кілограмове відерце полуничного морозива, яке так любила моя кохана, курку гриль, декілька круасанів до ранішньої кави і вирушив на касу щоб оплатити покупку. Поки продавець підраховував суму, яку я маю сплатити, я дивився на автівку в якій напевно солодко спала Ліля.
- З вас 77.90. - з байдужістю і сном в голосі сказав продавець, який дивився на мене з маленькою частинкою заздрощів, оскільки знав, що я зараз буду вдома, їстиму морозиво, дивитися телевізор, відпочивати, а потім солодко спати, навідміну від нього.
Як тільки я потягнувся до гаманця щоб дістати потрібну суму, пролунав жахливий шум, тріск, звук битого скла і безперервний автомобільний клаксон, який я напевно запам'ятаю на все своє жалюгідне життя. Вітрина магазину розлетілася по всьому магазині, б'ючи мене то по обличчі, то по відкритих ділянках рук. Як тільки я подився на місце де повинна стояти машина на якій я приїхав, в мене все випало з рук, було відчуття, що я повністю посивів і помер. Я побачив картину, котра, просто, вбила мене. Величезний грузовик вагою в декілька тонн, буквально розчавив таксі, зробивши з нього купу металу, резини та пластику схожу на вінілову пластинку. Миттєво вибігши на дорогу, я почав диявольским голосом кричати, зловивши грузовик ззаді за причіп і почав тягнути назад, намагаючись відтягнути його з маленького "ланоса" сам нерозуміючи того, що це неможливо. Потім взявся за купу брухту з якої витікала кров, з наміром дістати звідти свою дівчину. Я був в паніці, все тряслося, я впав на землю і почав рвати на собі сорочку, волосся і кусати губи. Навколо мене все зповільнилося і я чув тільки, як з грузовика випав водій і сказав "Ну от і все. Зараз по мене приїдуть". По його вимові було чути, що він "готовий". Його язик заплітався і створювалося відчуття, що він зараз зав'яжеться в морський вузол. Коли він встав наді мною і хотів допомогти мені підвести, в мене почалося кисневе голодування через запах перегару який несло від нього . Я встав на ноги, зловив його за шиворіт, повалив на землю і почав бити його по п'яній морді.
- Я тебе вб'ю, я вб'ю тебе скотино - з страшенною силою, я до болю зтиснув кулаки, бив і бив п'яного водія, імені котрого я не знав і не хотів знати. Від знесилення, я впав біля нього, почав страшенно ридати прикривши руками лице, а через декілька хвилин втратив свідомість. До тями прийшов в лікарні, одразу навіть не зрозумівши де я. Як тільки почав усвідомлювати що зі мною, я встав з лікарняного ліжка, яке скрипіло більше ніж в мене вдома, і мало не виломав двері біля яких сиділо два незнайомих мені чоловіка.
-Ви потерпілий? - без зайвих вітань запитали люди в строгому одягу.
-Якщо можна так сказати - сухо відповів я.
-Нам треба поговорити з вами- сказав один з невідомих і показав посвідчення, на яке я дивитися не мав бажання.
-Давайте пройдемо в палату. - в наказовому тоні видав чоловік, який був на півтори голови вищий свого колеги.
В палаті на мене посипалися різноманітні питання і я відчув себе не потерпілим, а тим водієм, який наїхав на таксі. Наситившись моїми відповідями, як вампіри кров'ю, вони побажали всього найкращого і вийшли з палати. Як тільки двері за ними закрилися, в палату зайшов лікар. Я "вдарив" його по обличчі питанням.
-Як вона?
-Вона жива... Поки що. В неї дуже серйозні травми, тому швидше за все вона не виживе. Вона отримала перелом практично всіх ребер і обидвох ніг, втратила руку, в неї проломаний череп і крім цього всього її права легеня з хвилини на хвилину відмовить. Вона підключена до апарату штучного дихання. В неї всього 3% на життя. Співчуваю вам.
-Як не виживе? Ви-ви знущаєтеся? Зробіть все, зробіть а-а-абсолютно все щоб вона вижила - заікаючись вичавив я.
-Вибачте, ми і так робимо все можливе, але в неї травми несумісні з життям. Її стан надзвичайно важкий і дуже нестабільний.
-Де вона? - запитав я.
-Вона в реанімаційній, але вам не можна до неї.
-Мені все рівно, що можна, а що ні. Я хочу побачити її.
-Вибачте але ні. - з співчуттям і водночас тоном заборони відповів лікар і вийшов з палати.
Я був в паніці, я не знав, що мені тепер робити і як бути далі. Натомість через безвихідь, я просидів на лавці в залі очікувань цілу ніч. Мене розбудило пожвавлення в приміщенні і я вирушив на пошуки лікаря. Поговоривши з ним, нічого втішного я не дізнався, все по старому. Стан Лілі дуже важкий і тепер шанси на виживання за ніч впали з 3% до 2%. Блідий, голодний і втомлений, я пішов додому сказавши лікарю, щоб він зателефонував мені, як тільки щось зміниться. Зайшовши до себе на подвір'я, я побачив старих бабусь, які як завжди сиділи перед моїм під'їздом і займалися, тим, що колись мій вчитель з фізики в школі називав "ОБС" (Одна Бабця Сказала). Вони привіталися зі мною і запитали де Ліля, на що я байдуже відповів "Вона померла". Вони перехрестилися і почали щось розпитувати, але я їх не слухав. Я на своєму діапазоні в режимі автопілота, пішов до своєї квартири. Відчинивши двері, я нероздягаючись, завалився на ліжко і почав дивитися в одну точку, яка називалася "Дев'ятий вал". Не знаю чому, але саме в той момент, я почав бачити в ній красу. Хоча це дешева копія, з практично безбарвними тонами і облізлим лаком з рами, але я дивився на неї з захопленням стараючись не думати про найгірше про що сказав старим коли заходив в будинок. Правду кажуть, що краса, показується в горі. Я лежав і старався ні про що не думати, але думки лізли величезними масами в мій, і без того втомлений, мозок. Перебуваючи в фізичному стані спокою, внаслідок чого моє тіло почало затерпати, я дивився на картину і більше нічого. Все що створювало рух в моєму тілі, це тільки очі, які бігали по площі полотна, в бажанні знайти щось таке, чого я раніше не бачив. Проте нічого такого, чого я там не бачив, не було. Я тільки захоплювався старим, як світ полотном, яке я купив на базарі щоб прикрити косяки які залишилися від початого але незавершеного ремонту.
Власне дихання, серцебиття і пульсація в скронях, були єдиним доказом, які свідчили, що я ще не помер. Тиша була така, що все вищеперечислене, грало роль страшного ката, котрий хотів позбавити мене слуху і звести мене з розуму. До всіх фізіологічних джерел шуму, долучився звук крапель, які били по раковині умивальника на кухні. Десь читав, що настрашнішою смертю, є та, коли людину прив'язують до крісла, повністю знерухомлюють її, а над її головою прикріплюють ємність з водою в якій роблять отвір, через який, з певним інтервалом падають краплі. Людина не може витримати цього на психологічному рівні і помирає від розриву серця. Ті хто вирішили випробувати цю страту на собі, казали "Створюється відчуття, що тобі зараз проломить череп, коли, приблизно десятитисячна краплина води, падає на твою голову. Якщо в вас було таке відчуття і ви не були експерементатором, то Царство вам небесне, тому, що це є першим симптомом того, що скоро ви з'їдете з глузду і кінець кінців помрете". Я думав, як ж це можливо. Невже людину, істоту, яка домінує на блакитній планеті, можуть вбити краплини води, які падають на черепно мозкову коробку з певної висоти. Я не хотів думати про те, що моя дівчина вже однією ногою в могилі, тому роздумував над такими речами, з метою трішки відволіктися. Але думки, які не стосувалися Лілі, перебували в моїй голові тільки декілька хвилин, а потім тікали.
Тишу в моїй кімнаті розірвав на шматки дзвінок телефона. Це був лікар з яким я говорив. Я з швидкістю світла підніс трубку з надією, що є гарні новини. Але все, що я почув, це тільки те, що моя кохана може жити, але як, кажуть в народі, тільки як "овоч". Життєві процеси буде підтримувати апарат. Від лікаря ж прийшла додаткова новина, що цієї ночі їм привезли дівчину, яка випала з вікна 4 поверху, коли мила вікна, і якій була потрібна термінова пересадка печінки, лівої легені та обох нирок, оскільки від удару об землю, вона крім переломів та внутрішньомозкової кровотечі, втратила органи, які ось-ось відмовлять через сильні пошкодження. Лікар попросив приїхати до нього, що я і зробив. Ввійшовши в лікарню він зустрів мене особисто і провів прямо до свого кабінету, де між нами розв'язалася не надто приємна розмова.
-Розумієте, ваша дівчина, як я вже казав, може жити тільки в тому випадку, якщо буде під'єднана до апарату. Вона ніколи не прийде до тями і ніколи не зможе сказати вам хоч одне слово. В свою чергу, вона може врятувати життя дівчині, якій потрібна пересадка органів, котрі залишилися в Лілії не пошкодженими. Принаймні, сьогоднішня потерпіла буде жити повноцінним життям, якщо ви зробите правильний вибір. Надіюся ви розумієте до чого я хилю? - ця інформація комбінована з кінцевим запитанням, вибили мене з колії. Я не знав, що відповісти цьому чолов'язі в білому халаті і сивими вусами.
-На роздуми ви маєте небагато часу. Всього один день. - перервав мій хід думок лікар.
-Добре. Я скажу вам свою відповідь сьогодні ввечері зателфонувавши вам.
-Буду чекати з нетерпінням. - відповів лікар.
Після цього, я опинився в самому скрутному становищі за все моє життя. По дорозі додому мені зателефонували практично всі з моєї роботи і в тому числі батьки аби висловити співчуття. Тато з мамою вирішили приїхати і підтримати мене, але я їх відмовив від цього сказавши, що гості, це зараз найменше чого я чекаю. Зайшовши в магазин і закупивши практично весь спритний відділ, котрий в тому магазині не виділявся широким асоритментом, я продовжив шлях додому, відкупоривши по дорозі пиво. До вечора, моя спальня була просто едемом для бомжів, які збирають бутилки. Все, включаючи стіл кухні і підлогу спальні, було завалено пляшками з пива та горілки. Але мій проклятий стан, навіть не дозволяв сп'яніти. Прийнявши рішення, я взяв в руки телефон і зателфонував лікарю по тому номеру, який він мені залишив.
-Доброго вечора. Я обдумав вашу пропозицію. Словом...я вирішив врятувати ту дівчину. Від'єднуйте Лілю від апарату і робіть все потрібне. -коли я відвів телефон від вуха, він ще щось говорив про документи, які треба підписати щодо мого офіційного дозволу від'єднання від апарату, але я завершив дзвінок і кинув телефоном об стіну. Згоди від батьків Лілі не потрібно було, тому, що їх в неї не було. Вони розбилися на машині коли їхали ще по маленьку Лілю в село, де її залишили під наглядом бабусі.Ось і її спіткала така доля. Вона навіть не мала братів, чи сестрер, дядькя чи тітки. Та бабуся давно померла. Тому вона була одна, поки не з'явився я. Я проклинав себе за те, що я взяв таксі, за те, що вирішив піти в магазин і зупинитися саме біля нього. Чому я не підтримав нашу ідею піти додому пішки? Чому я саме на вечір захотів купити продуктів, а не почекати до завтра? Вся провина була на мені хоча всі казали, що я в цьому не винен, що я не міг передбачити подій. А якби я був ясновидцем, то врятував би життя двом людям, одну з яких, я любив більше власного життя.
Лілю поховали за всіма традиціями. Кошти на похорон зі всієї редакції зібрала моя директорка в таємниці від мене, зайнялася організацією церемонії. На похороні був весь мій колектив, всі мене підтримували як могли. Їхні слова частково втішали мене, але з іншого боку я розумів, що вони не мають нінайменшої сили аби повернути мою кохану до життя. Всі казали "Я тебе розумію. Співчуваю". Хоча розуміти вони не могли. Вони брехали, адже вони не втрачали людину, яку вважали сенсом життя. Всі ці слова сипалися на мене знову і знову. Я знав, що вони щирі, я розумів, що вони сказані не просто так, а щоб допомогти мені психологічно. Після похорону, я вирушив додому, ляг спати і наказав собі забути все, цілком все, що сталося того дня, окрім імені моєї коханої і пам'яті про неї.
Минуло чотири місяці. Все йшло як і раніше. Я їв те, що завжди, я спав там само де і 123 дні тому, я дивився телевізор як і колись, але без неї. Все було як і наприкінці червня, але за її відсутності. Я жив, просто жив і все. Тижні злітали швидко, і ось в один суботній ранок, до мене в двері подзвонили. Коли я відчинив, то побачив незнайому мені дівчину, якій з вигляду було 24-25.
-Доброго дня. - сказала вона - Я довго Вас шукала, оскільки в лікарні Ви не залишили жодного контакту, окрім номера телефону на який я неодноразово дзвонила але нічого крім слів оператора, що Ви поза зоною, я не чула. Я приїхала, бо хотіли сказати, що співчуваю Вам і вашій втраті. Ви не знаєте мене, але я знаю Вас. Я та дівчина, яку посмертно врятувала Лілія, віддавши мені свої органи. Мені дуже жаль, але я буду до смерті...
-Досить в моєму житті слова "смерть" - перебив я дівчину і затих, дозволивши їй продовжити.
-Вибачте, але я б хотіла познайомитись з Вами поближче, адже я залишилася жива дякуючи вашій дівчині і вашому вибору. Мене звати Ніла. Я б хотіла стати Вам якщо не другом, то хоча б знайомою, тому що до смерті...ой вибачте - доторкнувшись пальцями до губ, перефразувала - завжди буду перед вами в боргу.
Я був в такому стані, що мало розумів чого від мене хоче ця дівчина, яка виглядала досить непогано одітою і викликала довіру та причину думати, що вона досить забезпечена людина. Хоча її природню зовнішність трішки псували шрами, які залишилися з дня трагедії.
-Можна зайти? - запитала вона.
Я відійшов від дверей даючи їй місце для проходу, цим самим показавши, що я не проти. Бесіда була досить болючою, тому що ми зачепили той страшний вечір і день коли вона випала з вікна. Ми сиділи і плакали. Вона здалася мені хорошою людиною. А можливо тільки здалася. Хоча ні, вона дійсно хороша, якщо прийшла подякувати і познайомитися. Наприкінці ромови, коли вона вже збиралася йти додому, вона попросили мене показати могилу Лілі. Я погодився ічерез декілька хвилин, коли я був готовий покинути свій бункер, ми вдвох вийшли з будинку, сіли до неї в машину і поїхали по моїх вказівках. По дорозі ми зупиниися біля квіткового магазину. Згадавши той вечір, я покинув салон машини і вийшов на тротуар, поки Ніла була в магазині та купляла квіти.
Я закурив, поки чекав її біля непоганого, дорогого на перший погляд, авто, власницею якого була моя сьогоднішня непрохана гостя. Хоча з сьогоднішнього дня, вона завжди буде бажаною людиною в моєму домі. Через трішки більше, як пів сигарети, мої очі побачили неймовірну красу, яка була зосереджена в шикарному букеті троянд, котрий придбала Ніла. Вона поклала їх в багажник і ми поїхали далі. Прибувши на місце, я провів її до могили, навпроти якої вона стала на коліна і почала дякувати Лілі, говорила з надгорбком наче з живою людиною. Знайомилася зі своєю рятівницею, а точніше з її фото. На кінець вона поклала букет на суху, порослу травою, землю і провівши на прощання рукою по надгробій плиті, підвелася. Зі слізьми на очах запропонувала відвезти мене додому. Але я відмовився. Я хотів посидіти тут. Зі своєю Лілі, яку я так називав завжди і навіть в згадках так називатиму. Залишивши телефон і слова "Звертайся коли завгодно. Я завжди допоможу" пішла до автомобіля. А я сидів і плакав, говорив до портрета, з якого усміхаючись на мене дивилася моя кохана і розумів, що вже ніколи її не побачу. Впавши в колишній стан депресії, я почимчикував додому. Голова лізла по швах, все тіло боліло, як в наркомана під час ломки, настрій був, чесно кажучи, не найкращим. Швидше тут підійде "ла*но, а не настрій". Взявши пляшку горілки, 400 грам ковбаси, я пішов геть. А прийшовши назад в свою барлогу, я сів, випив весь вміст бутилки з горла, закусив дешевою лікарською ковбасою і відключився
***
В ту ніч, Сергій повертався з роботи на якій засидівся допізна, переоформляючи неправильно складені звіти. Поки він одівався, зателефонував охоронець, щоб запитати, чи ще довго він працюватиме. На розмову він потратив трішки більше 30 секунд. Потім закрив кабінет і вже вирушив до ліфта, коли згадав, що забув на столі ключі від дому. Він забрав ключі і повернувся до старого маршруту, який пролягав від його кабінету до сталевої кабінки, яка повинна була його спустити з п'ятого на перший поверх. Як тільки він підійшов до ліфту, зникло світло. "Проклята електромережа" сказав Сергій і ввімкнувши фонарик на телефоні пішов по сходах. Маршрутки, трамваї, тролейбуси вже не ходили, бо вже перевалило далеко за 01:00 ночі, на таксі грошей не було, тому єдиним виходом було йти додому пішки з сигаретою у роті і з навушниками у вухах. Здається, що все в цьому світі можливо передбачити і уникнути небажаного, але якщо вам таке здаєтсья, тоді ви можете з впевненістю перехреститися, оскільки, якби до нього не зателефонував охоронець, на розмову з яким він потратив пів хвилини, якби він не забув ключі від дому в кабінеті, якби не зникла електрика, яка вивела з робочого стану ліфт і він спустився б ним, то біля аптеки №14, він би побачив тільки автомобіль, у водія якого, зупинилося серце і він врізався в бетонного стовпа. Але ж все таки, доля - річ спонтанна, недивлячись на нашу впевненість по приводу передбачуваності її планів, її "будівництва" власними руками і думку про владу та домінування над нею. Адже доля - це жінка по імені Карма, а керувати жінкою не дано нікому. Абсолютно всі попередні спроби обіграти задумки Карми за життєвим покерським столом, закінчувалися трагічно. Вона прекрасно грає в цю гру, її ставка - смерть. В даному випадку нічого не змінилося. Проклята власниця нашого існування, нікого не здивувала і виграла в чергового підлеглого. Музика, яка лунала в дорогих Сергійових навушниках на великій гучності, звела до нуля його шанси уникнути зіткнення з автомобілем. Високий рівень звуку в плеєрі, не дозволив почути йому, що на нього з шаленою швидкістю прямує некероване авто. З диявольською силою його вдарило масивним бамбпером, внаслідок чого він розбив лобове скло, перекотився через всю довжину машини, яка в свою чергу заїхала в стовп. Його доставили в лікарню з жахливими травмами. Як тільки його родичі і дівчина дізнилися про це, то миттю вирушили до нього і про його стан почули від лікаря. Страшні пошкодження ввели його в кому.
В момент коли він почав приходити до тями, біля його ліжка, як завжди, по суботах, сиділа його кохана і читала книгу. Як тільки вона побачила, що він старається поворушити рукою, одразу ж покликала лікаря, який подивишись на спроби Сергія вийти з іншого світу, сказав "Ну що ж. Радійте. Він повертається". Поки він був в стані відключення від зовнішнього виміру, він взяв реванш у зловісної жінки і... відігрався. Дійсно, таких людей мало, вони гравці від природи, тому, через кілька годин він розплющив очі, побачив біля себе свою єдину і кохану дівчину, яка тримала його за руку і плакала, та сказав:
-Я вже помер?
-Ні мій хороший, ти живий. Трішки поломаний але живий. - зі слізьми на очах відповіла вона.
-Мені приснився страшний сон. Лілі, моя рідна, я люблю тебе".
ID:
468488
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.12.2013 05:42:36
© дата внесення змiн: 26.12.2013 05:42:36
автор: Сонячний
Вкажіть причину вашої скарги
|
