Будь-яка сповідь тут надто недоречна,
Але в той час, коли інші кадили чужий фіміам,
Ти дозволяла пестити свою свідомість,
Тиху, мов вранішнє сонце, особливу,
Мов іноземний храм.
Я не маю щиро твоїх, тобою ж вихованих
Речей-здогадів,
Але мене творить заспокоєння
Через тебе,дзеркальну,
Де кожне слово свідкує про небачену досі істину,
Може,солону, але,чується мені,
Що надгеніальну.
Проростає зерно кинутих уламків фраз.
Хочеться ж вірити, що жнива будуть не марні,
Бо ж без очікувань немає майбутнього і нас,
І як же добре втямити, що слово "МИ"-
Не часовтрата, не обезцінені молитви біля порогів ночі,
А надособливий, ніжністю зрощений, часом вихований,
Щастекаркас.