Я знову розпадаюся на дрібні атоми
І окислююся в брудному міському повітрі.
Купую собі старі бавоняні светри
Які гріють тіло на холодному вітрі.
А дорога смерті, як завжди безкінечна
І стара з косою вже стоїть на порозі,
Вона зі мною чомусь надто відверта.
Заперечувати їй я просто не взмозі.
Мої руки тремтять, вмираю вдесяте.
Я впав із Голгофи і зламав душу.
Гіпс тут безсилий, анестезія проклята
Не рятує від болю, а навпаки руйнує тишу.
А тиша для мене як антибіотик
Приймаю її і запиваю сухим вином.
Мої вірші для неї це просто наркотик
Які вона читає п'ючи чай з молоком.
З ними стартує її новий ранок
Моя згадка про неї пішла на балкон.
Дістала з кишені пачку цигарок
І дивиться вперто на дім без вікон.
Душі летять як дробинки з рушниці
Вириваючи з корінням мої слова.
Вибухають коли я чиню дурниці.
Внаслідок чого розпочалась війна.
