Я знов стою в скорботному мовчанні
Преді мною – пам’ять і святиня.
Цей монумент для мене – незвичайний:
Тут серед інших рідна є людина.
Здригнулось серце від німої муки
Я пережив тебе вже набагато
Сивіють скроні: виросли онуки.
А ти – навічно молодий, солдате.
З тобою нам не випало зустрітись...
Але бабуся все розповідала,
Яким ти був завжди. І того літа,
Коли війна тебе від нас забрала.
Вже стільки літ, а я тамую подих,
Немов дитя, хвилююсь і донині,
Як роздивляюсь давні нагороди,
Що береже сім’я, немов святиню
Ось Орден Слави. Ним нагородили,
Коли Дніпро солдати форсували.
Ось Орден Вітчизняної війни.
За Сталінград відзнаку цю давали.
Ще є медаль, де напис «За відвагу».
Ваш танк палав, а командир – поранений.
І ти його, безсилого, витягував -
І врятував. Він став вже ветераном.
А ту, останню, «За взяття Берліну»,
Бабуся несла вже із військкомату.
Це для твоїх онуків і для сина –
Священна пам’ять дідуся-солдата.
Із фронтових листів я відчуваю,
Як ти любив життя і землю рідну.
І я живу, і жити намагаюсь
У світі так, щоб бути тебе гідним.
Якби ти жив... Чекаєм стільки років.
А, може, похоронка – помилкова?
Ідуть бійці чіткім військовим кроком.
І день сьогодні болісно-святковий
Несуть живі бійцям полеглим квіти.
Дідусю, здрастуй! Я прийшов до тебе.
Твоє ім’я, і ти тепер - з граніту.
І над тобою – мирне синє небо.